Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

— Щоб довести, яких учителів хороших мав я, готовий відповідати негайно…

— Тоді я весь — увага, — іронічно посміхнувся майор.

— Мені здається, — повільно, ніби розмірковуючи вголос, повів Клинченко, — що, по-перше, калмицький кавалерійський корпус буде відведено в тил для виконання виключно каральної служби. По-друге, насмілюсь твердити: підготовка агентури в нашій розвідшколі набере дещо іншого профілю. її спеціалізуватимуть тепер для засилання в підпільні організації та партизанські загони.

Іронічна посмішка збігла з обличчя Альбрехта, поступившись місцем яскраво вираженому здивуванню.

— Вас хтось ознайомив уже з шифровкою штабу «Валлі»…

— Ні, звичаино, хто б зробив це без вашого дозволу? Мої твердження побудовані виключно на логічних висновках. Директиву про посилення репресій поєдную з вашим запитанням, як це може позначитись на корпусі доктора Долла, додаю відомі всім нам факти про те, для чого використовуються «Нахтігаль», «Ролланд», «Бергман» та інші, аналогічні калмицькому кавалерійському корпусові, формування абверу — і відповідь на перше рівняння готова. Ну, а коли ми переносимо тотальну війну і на мирне населення в тилу своїх військ, то хіба сама собою не випливає і друга відповідь: абверові тепер потрібні агенти, знайомі не тільки з принципами організації Червоної Армії, її оперативним мистецтвом, тактикою, озброєнням, а й добре обізнані з методами підпільної боротьби партійних груп і тактикою партизанів. Точніше кажучи, ми офіційно стаємо філіалом СД і гестапо. Думаю, це ще вище підносить роль абверу в очах фюрера!

Посилання обер-лейтенанта на «хороших учителів» начальник абвергрупи-103 відніс, мабуть, і на свій рахунок. Бо обличчя його аж засяяло від задоволення. Альбрехт вийняв з кобури свій «Зауер» і простягнув його обер-лейтенантові:

— Ось вам на згадку про те, що ваші вчителі вміли цінувати здібних учнів…

Дякуючи за подарунок, радянський розвідник звертався в думці до тих, далеких тепер від нього, своїх справжніх наставників, яким (коли лишиться живим) передасть цю зброю на знак визнання ворогом високого класу радянської розвідки.

…Усе це згадалося Миколі в Будьоннівці, коли на власні очі побачив, як колишня зондеркоманда Долла, Що виросла до досить великої зондербанди, здійснює рекомендації імперського управління безпеки. Щоправда, чисельністю вона аж ніяк не дорівнювала корпусові у звичайному військовому розумінні цього слова. Ще менше міг претендувати «корпус» на назву «калмицький». Купку зрадників калмицького народу фашистські пропагандисти намагалися видати за його синів, а зграю буржуазних націоналістів за «цвіт нації». Та все ж цей набрід зойсангів і «аристократів» злочинного світу був небезпечним, особливо для мирного населення, своєю непримиренністю і лютою ненавистю до всього радянського.

Саме таку характеристику й дав Клинченко «корпусові» в своїй інформації Центру перед поїздкою до Бу-дьоннівкн. За останні дні вони з Войцехівським двічі виходили в ефір. Центр подякував, нагадав про обережність і поставив нові завдання. Перше — якнайдоклад-ніше повідомляти йому наміри карателів, спрямовані проти антифашистського підпілля і партизанських загонів. Одночасно наказувалося сіяти в «корпусі» поразницькі настрої, переконувати тих, хто ще Не заплямив своїх рук кров'ю радянських людей, переходити на бік. Червоної Армії, партизанів і гідною поведінкою в боях проти фашистів повернути собі довір'я Вітчизни.

Головна роль у цьому новому двобої з ворожою розвідкою випадала на долю Астрова, який був тепер ад'ютантом зондерфюрера. Щоб проінструктувати Павла і водночас порадитися з ним, приїхав Клинченко до Будьоннівки. Триденної відпустки, обіцяної за вдалі відповіді на «екзамені», Альбрехт не дав, відклавши на потім. Зате відрядив його до штабу «корпусу» з діловим завданням: докладно обговорити з Доллом програму додаткової підготовки двадцяти агентів, які за наказом «Валлі» розвідшкола мала виділити йому для засилання до підпілля і в партизанські загони.

Після розмови з конвоїром Клинченко завагався: куди насамперед податися? За правилами військової ввічливості перший візит він мав зробити зондерфюреру, який до того ж вважався його особистим другом. Та цього Миколі не хотілося з багатьох міркувань. Присутність офіцера вищестоящого штабу при допитах не полегшила б становища заарештованих. Навпаки — ще більше обтяжила б його. Кати із шкури пнулися б, намагаючись довести своє вміння. То чи не краще, пославшись на відсутність зондерфюрера в штабі, виграти більше часу для зустрічі з Павлом? Обер-лейтенант рішуче повернув до школи…

У штабі все наче вимерло. Микола глянув на годинника й зрозумів причину такого безлюддя: перерва на обід. Пунктуальність — національна риса німців. Він і сам високо цінив таку якість. Але знав і те, що серед служак вермахту культ пунктуальності доходив іноді до анекдоту. Особливо це стосувалося обіду. До нього солдати й офіцери вермахту ставились, як до священнодійства. Радянський розвідник повернув це собі на користь. Виконував під час перерви роботу, яка не терпіла стороннього ока. Тому припускав, що й Астров при його спостережливості теж не пропустить нагоди в години загальної перерви попрацювати «на себе».

Інтуїція не підвела його і цього разу. Павло був на місці.

Як зрадів моряк несподіваному гостеві, може зрозуміти лише той, кому довго й самотньо доводилося жити у ворожому таборі, не маючи з ким перекинутися словом у хвилину душевної тривоги чи поділитися доброю звісткою. Адже він був тут, коли можна так сказати, «людиною навпаки», антиподом Доллу та його оточенню. У дні капітуляції армії фельдмаршала Паулюсапід під Сталінградом, коли Павла аж розривало від радісних почуттів, усі навколо ходили з похмурими обличчями. Сьогодні ж він із самого ранку ховався від «колег», щоб не видати свого болю й гніву з приводу злочинної «акції» в Будьоннівці.

Поява Клинченка вивела Астрова з стану депресії, в якому перебував уже багато годин.

— Що будемо робити, Миколо? — спитав він. — Більше терпіти не можу! Не маю права сидіти тут, склавши руки, коли за кілька сот метрів звідси катують наших людей. Я бачив і пережив немало в таборі військовополонених. На моїх очах товариші гинули від голоду, падали мертвими під кулями садистів-вахтманів, коли гітлерівським бузувірам спадало на думку позмагатись у влучності. Але там я був таким, як усі: беззбройним і знесиленим. Тепер у мене є зброя. Розумію, що не можу, звичайно, один виручити всіх, хто перебуває у Долловій в'язниці. Та в моїх силах, хай ціною власного життя, знищити хоч кількох катів. А втім, називати їх так — значить применшувати їхню жорстокість. Кат одним ударом сокири відтинає голову. Долл, Коноков, Мукебенов, Хаджігоров, Немгуров, їх підлеглі закопують в'язнів