Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

контролює більшість цих річок? І що станеться між бідними й багатими на воду регіонами цих двох країн? А як щодо штучних річок? Що буде, як вони більше не забезпечуватимуть тих, хто живе вздовж них, достатньою кількістю води? Що станеться з містами та суспільствами, чий розвиток залежав від води, якої, може, більше не буде? Навіть якщо ці проєкти будуть сплановані ідеально, у такому разі їхнє керівництво постане перед украй складними проблемами і, мабуть, надзвичайно складними політичними рішеннями, що матимуть величезне значення для добробуту й цілісності обох країн.

Через значення згаданих проєктів і річок, певна річ, величезне значення матимуть і прогнози та підрахунки щодо майбутньої течії цих водойм. Наукові звіти, опубліковані на початку ХХІ століття, вже були тривожні — у них стверджували, що багато гімалайських льодовиків тануть шаленими темпами і, ймовірно, зникнуть до 2050 року. Такі насправді не зовсім вірогідні сценарії привернули увагу всієї Азії. Адже якщо льодовики зникнуть, то що тоді станеться з Індом, Брахмапутрою, Гангом, Янцзи, Хуанхе та Меконгом? І що станеться з азійськими цивілізаціями, які могли розвиватися впродовж тисячі років саме завдяки цим річкам? І що не менш важливо: що станеться з легітимністю державного керівництва і що робитимуть сотні мільйонів бідних індійців та китайців?

А втім, сценарії кліматичних змін початку 2000-х не збулися. Нові та вдосконалені підрахунки показують, що льодовики танутимуть швидше, ніж в останнє століття, але більшість учених вважає, що розтануть вони не так швидко, як припускали раніше. Це не означає, що проблема кліматичних змін менш серйозна, вона лиш не така гостра, як вважали раніше, і виявилося, що взаємозв’язок між температурою й таненням льодовиків — набагато складніший, ніж здавалося спершу[371]. Хай там як, одна річ точна: підрахунки та прогнози майбутніх кліматичних змін, а також дискусії, що вони їх породжують у регіоні, впливають на водногосподарську політику держав. І це дуже цікаво з політично-суспільної перспективи. Тож, навіть якби водойми суттєво або систематично не змінювалися, фактична непередбачуваність майбутнього води вже встигла вплинути на геополітику.

Те, що на кількох районах кліматичні зміни позначаться так швидко й безпосередньо, як на мільярдах людей, що живуть на цих великих річкових рівнинах в Азії, має геополітичне значення. Китай розташований нижче за течією щодо Тибету, але вище щодо Індії — багато ж бо великих річок, які втікають в Індію з півночі, мають джерела в Китаї. Якщо в китайських річках поменшає води, то Китай почне активніше використовувати річки, які течуть далі в Індію, через що Індія отримуватиме менше води. Керівництво обох цих держав чудово розуміє цю водно-політичну ситуацію, яку створила природа й посилила кліматична загроза. Жодна зі сторін про це особливо не говорить, лише підкреслює важливість цієї проблеми, зокрема, у довготривалій перспективі.

Ненадійне майбутнє води завжди впливало на політику Індії щодо Кашміру й може пояснити її раптову анексію цього регіону 2019 року. У гідрополітичній перспективі цей хід дав Індії вирішальну перевагу проти сусідів і ядерної держави Пакистану. Тепер Делі контролює найважливіші притоки річок Пакистану, що протікають через Кашмір, — і це в ситуації, коли Пакистан стає чимраз вразливішим саме через брак води. Індія також допомагала західному сусіду Пакистану, Афганістану, будувати греблю на річці Кабул, яка відтак тече в Пакистан і стає притокою Інду. Аграрний Пакистан щосили намагався перешкодити цьому проєкту, бо усвідомлює, що коли Індія контролюватиме й цю річку, то Пакистан залежатиме від милості Індії.

Якою гострою є проблема води між двома ядерними державами в Азії, можна проілюструвати так званою «Війною на небесах». Це найтриваліший конфлікт із часів Другої світової війни, і він лютує навколо другого найбільшого льодовика у світі, Сіачен, одна половина якого розташована між Індією й Пакистаном, а друга — на кордоні з Китаєм. Причин згаданого конфлікту чимало, але за одну з важливих варто вважати постачання води в Інд. Коли в Пакистані була посуха наприкінці 1990-х, повідомляли, що президент країни розглядав можливість навмисно підігріти цей льодовик за допомогою ультрачервоного випромінювання, або, за іншою інформацією, ядерної бомби. Коли льодовик і те, як він тане, стає питанням національного значення, то, певна річ, усі підрахунки та прогнози щодо майбутнього льодовиків і річок одразу перетворюються на елементи великої політичної гри. Проблема кількості води стала такою важливою, що гідрологічні дані річок вважають за державну таємницю в причетних державах. До речі, Том Круз в одному з фільмів серії «Місія неможлива» рятує світ від терористів, які хотіли отруїти третину людства, скинувши на цей кашмірський льодовик ядерну бомбу[372].

Якщо одним реченням підсумувати найважливіші риси Африки в порівняльній кліматичній перспективі, вартувало б сказати, що континенту притаманна помітна різниця між короткими дощовими періодами й довгими періодами посух. Сезонні зміни завжди були й досі набагато непередбачуваніші, ніж мусони в Азії та інші визначальні природні явища на інших континентах. Також через це континент часто асоціюють з голодом і посухою, а з паводками та потопами — рідко.

В Африці 1950 року жили 220 мільйонів осіб, 2020-го — приблизно 1,3 мільярда, і, за прогнозами ООН, 2100-го ця цифра зросте до 4,3 мільярда. Тому звіти й дослідження кліматичних змін неабияк позначаться на цьому континенті. Що станеться з усіма тими людьми, якщо клімат радикально зміниться, — цікаве та важливе запитання, хоч і прогнози, схоже, перебільшують. В останні роки гуманітарні організації, дослідники та політики раз у раз стверджували, що найголовніша причина міграційної кризи у світі — зміни клімату, часто вказуючи на Африку. Однак зараз годі засвідчити факт винятково кліматичної міграції. Війни між Ефіопією та Еритреєю, війна в Лівії 2011 року, сучасна війна в Східному Конґо, громадянська війна в Південному Судані або в Південноафриканській Республіці взагалі не пов’язані з кліматичними змінами. Навпаки, причиною цих воєн стали традиційні конфлікти за ресурси та вплив. Заголовки про африканських кліматичних біженців — це поки що один із багатьох прикладів, як змінам клімату закидають те, до чого вони не мають жодного — або обмаль — стосунку.

Попри це, у медіа та публічному дискурсі публікують багато історій про катастрофічні кліматичні зміни та їхні наслідки в Африці. На початку 2000-х усі ЗМІ писали, що на найвідомішій горі континенту, Кіліманджаро, розтанув сніг. Добрих десять років тому газети кричали, що відомі льодовики Африки зникнуть до 2020-го, а вчені писали книжки, підтверджуючи такі прогнози. Однак і тут журналісти проігнорували суперечки в учених колах щодо цих прогнозів, а на найвищій горі Африки й досі лежить сніг. Так, схоже, його меншає, але деякі науковці вважають, що це наслідок локальних коливань, а деякі тривожні прогнози досі не справдилися.

Також час від часу з’являються повідомлення про те, що озеро Чад от-от зникне[373]. Воно, безсумнівно, суттєво зменшилося на початку ХХІ століття. Супутникові знімки озера, що лежить у Сахарі в Північній Африці, свідчили про катастрофу. Усі розуміли, що це може мати серйозні наслідки, адже мільйони людей залежали від води, що тече з озера до річки Ніґер — життєво важливої водойми для більшості Західної Африки. У 2017 році ЄС профінансував нові дослідження, і виявилося, що відтоді озеро збільшилося та стало ширшим. Клопіт з озером Чад, з гідрологічного погляду, полягає в тому, що воно дуже мілке, тому