Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Ще хвильку, – зупинив він її. – Ви хочете сказати, що кохаєте професора і станете його дружиною?

– Так, прошу пана. І будь ласка, давайте на цьому закінчимо розмову.

Коли вони поверталися до вітальні, саме запрошували до столу. У їдальні та сусідній кімнаті було шумно. Вечеря, як було заведено у цих краях, була надзвичайно багата. Господар, який сидів поруч з Люцією, майже нічого не їв, але багато пив і був похмурий, марно намагаючись вдавати задоволеного. Це привертало загальну увагу, бо особливо жінки з цікавістю поглядали на нього і переводили погляд на Люцію, здогадуючись, що між ними виникло якесь непорозуміння. Люція, рятуючи ситуацію, намагалася бути життєрадісною та жвавою, розмовляючи зі своїм другим сусідом.

Після вечері вона знову запитала Вільчура, чи не краще було б їхати додому. Тепер вона справді дуже хотіла цього, але Вільчур, спостерігаючи її готовність до самопожертви, дуже категорично відмовився.

– Я зустрів тут двох дуже цікавих чоловіків, і нам приємно спілкуватися, – запевнив він. – Завтра неділя, ми можемо собі дозволити ще кілька годин розваг.

Оркестр знову заграв, і Люція знову танцювала майже без відпочинку. Вільчур, у пошуках цих двох цікавих чоловіків, зазирнув у їдальню, де прислуга була зайнята прибиранням зі столу. В кінці одного з них сидів самотній пан Юрковський і пив горілку. Вільчурові видалось, що він його не впізнав, бо зміряв його поглядом, сповненим ненависті. Він, мабуть, був уже дуже п’яний, бо завжди ставився до Вільчура вкрай доброзичливо.

Незабаром після цього вони знову зустрілися в малій вітальні. Оскільки у вітальні відомий поціновувач мазурки пан Скірвойн демонстрував свій незрівнянний танець, тут було порожньо.

– А, пан професор. Як добре, що я бачу пана професора, – обізвався Юрковський. – Я хотів вам розповісти одну смішну історію.

Він виглядав притомно, але деякі неточності у дикції видавали те, що алкоголю він випив забагато.

Вільчур розуміючи посміхнувся.

– З радістю послухаю. Хоча зізнаюсь вам, що я не належу до знавців гумору.

Юрковський підняв палець вгору.

– О, на цьому гуморі то шановний професор знається. Просто боки надірвати зі сміху. Ну, кажу коханому професорові, боки надірвати.

Вільчур вдав, що зацікавлений.

– Я слухаю, слухаю.

– Отже, уявіть собі, уявіть, у мене є польовий наглядач. Порядний чолов’яга. Він давно у мене служить. У батька мого служив. Щось уже із сорок років, як він у нас польовим. Дітей виховав і онуків дочекався. А якихось три роки тому овдовів. Розумієте? Одовів.

– Я розумію, – лагідно підтвердив Вільчур.

– І професор вважає, все було б добре, але минулого року диявол його попутав. Він підходить до мене, цілує в руку і каже, що хоче женитися. Ви чуєте: я хочу одружитися! Збожеволів ти, кажу я. Навіщо тобі женитися?.. Ти живеш з дочкою, тобі не потрібна баба. Ти старий хрін. А з ким же ти хочеш женитися?.. А, каже, з Малгоською Лявончуковою. А Лявончук, треба професорові сказати, бідняк з бідняка. Землі десятини дві-три і халупа, повна дітей. Вони помирають від голоду. А та Малгоська була непогана дівчина. Не раз мати її брала на роботу в саду, то я зауважив, що вона непогана. Тільки таке мізерне худеньке дівчисько… Ну й побралися вони. Я там дав їм корову і думаю собі: що ж то з цього буде?.. А чекав я недовго. Дивлюсь, на фільварку наймити з дівками все сміються й сміються, пальцями на польового тикають. Аж і він сам до мене приходить. Просить зробити його нічним сторожем. Почав я розпитувати про причини, а він мені в ноги. «Не можу знайти ніякої ради, – повідає мені. – Якщо мене вельможний пан не порятує, то щезнути доведеться». Я почав розпитувати. А що виявляється? Що жінка його, як тільки її трохи відгодував, наліво і направо з наймитами стала бігати. Він у поле, вона до наймитів. А чи знає професор, що я йому на те сказав?

– Звідки ж я можу знати? – Вільчур знизав плечима.

– А я йому сказав: «То все в порядку, дурнику. А що ж ти думав, що молодій жінці життя не треба? Що постійно на тебе, гриба старого, дивитись буде і світу за тобою не бачити? Хотів женитися, треба було тобі брати таку стару бабу, як ти. А не молоду дівчину. Такий закон існує в світі, що молоде тягнеться до молодого. Отже, коли ти був дурнем, то тепер терпи…» Так я йому сказав. Ха… ха… ха…

Він схопив професора за ґудзик і, наблизившись до його обличчя, агресивно запитав:

– Я мав рацію чи ні?.. Що, професоре? Я був правий чи ні?..

Вільчур зблід. Уже з половини розповіді пана Юрковського він зрозумів натяк. Спершу він відчув біль, потім йому стало соромно за людину, яка у власному домі дозволяє собі так негідно ображати своїх гостей. Тепер він зрозумів, що і сп’яніння, і зачіпка мали якусь серйозну причину. Ймовірно, Юрковський освідчився Люції і, отримавши відмову, повівся так, як не личило не тільки до гостинності, але й до звичайної пристойності.

– Ну, професоре, поб’юся об заклад на двох коней з бричкою, що ви б сказали те саме. Чи не так? Ви ж лікар і розумієте, чого вимагає організм, коли він молодий, а чого не може дати, коли старий.

Оскільки він тримав Вільчура за ґудзик і борсатися було важко, професор спокійно подивився на нього і сказав:

– Ви занадто спрощуєте свої погляди, думаючи, що шлюб – це лише потреба організму.

– Але й організму також, – наполягав Юрковський. – Нехай професор мені скаже, що та Малгоська мала робити. Ви скажете, що це аморально. Погоджуюся із цим. Але якби вона була більш моральна, що б зробила?.. Що?.. Отож, втекла б від нього. Кинула б його до дідька і пішла б з іншим. А якби була такою безгрішною лілеєю, то залишилася б із ним і страждала б до самої смерті. Такий закон є у світі, професоре. І ніхто цього не змінить. Ось що.

Вільчур ледве стримував себе. Натяк був набагато болючішим, ніж міг припустити його автор. Пригадалась у всій красі Беата та її втеча. Професор раптом відчув себе невимовно старим, втомленим і зневіреним. Він не ображався на Юрковського. Він розумів, як ця людина переживає сама. Він мріяв лише про одне – якнайшвидше піти звідси. Скориставшись припливом гостей до вітальні, він вислизнув від господаря і вирушив на пошуки Люції. Вона танцювала у вітальні. Минула добра година, перш ніж він зміг перекинутися з нею кількома словами.

– Як вам забава? – спитав він.

Вона тривожно глянула на нього.

– Що з вами?

– Та нічого, – легковажно сказав він. – Я трохи втомлений. Я вже відвик від великих вечірок, натовпу та галасу.

– То, може, вже поїдемо додому? – запропонувала вона.

– Якщо це вам не завдасть сильного болю…

– Зовсім ні, – перебила вона. – Зараз попрошу про коней.

Пані Юрковська намагалася їх затримати, але нарешті піддалась. Вони навіть недовго чекали на коней.

Надворі йшов дощ. Сидячи у відкритій бричці, вкриті каптурами бурок, вони не мали бажання розпочинати розмову і майже всю дорогу мовчали. Кожен з них був занурений у власні думки. Люція обдумувала освідчення Юрковського. Знала, що зробила правильно. Вона вважала його людиною милою і надзвичайно порядною. Ні в якому разі, навіть якби не кохала Вільчура, не стала б дружиною