Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

так. На будь-які. Я, однак, повторюю, що Віцек має виняткове щастя. Бо я ніколи не помічав у нього відсутність апетиту і не зауважив, що йому бракує пальців. І все ж він часто буває у вас. Ви не могли б мені сказати, яким чином можна отримати таку пільгу?

– Це ніякий не привілей, прошу пана. Мені буде приємно, якщо ви завітаєте до нас до лікарні.

– Дякую, пані. І я обов’язково цим скористаюся найближчим часом.

Вони деякий час танцювали мовчки, потім Никорович запитав, здавалося б, байдужим тоном:

– Як вам подобається Ковалево?

– Тут дуже красиво і приємно.

– А ті недоліки, які ще є тут, незабаром будуть усунуті.

– Про які недоліки ви говорите? – Люція з цікавістю подивилася на нього.

Він завагався і відповів:

– Власне, я кажу про один недолік. Про єдиний недолік: Віцек немає дружини і господині Ковалева.

Вона здогадалася, до чого хилить Никорович, і сказала:

– У Ковалеві є аж дві пані. Я не чула, щоб пан Юрковський збирався одружуватися. Він мені про це не згадував.

– То так? – здивувався Никорович. – Отже, він вам іще не освідчився?

Оскільки вона нахмурила брови, він поспішив додати:

– Дуже прошу мені вибачити, що втручаюся не у свої справи. Пробачте, будь ласка, але я думав, що це вже не таємниця. В цілому повіті всі вголос говорять, що Віцек намагається здобути вашу руку.

– Це помилка, – сказала Люція з притиском. – Я можу запевнити вас, що в цьому немає грама правди.

– Однак… – почав Никорович.

Вона перервала його:

– Пан Юрковський – знайомий професора і мій, і мені прикро, що його візити до лікарні можна так недолуго прокоментувати.

Ця розмова засмутила Люцію. Вона навіть не припускала, що перебування Юрковського в лікарні всім так сильно кололо в очі. Але тепер з поглядів незнайомих людей, з деяких уривків розмов та ставлення до себе Люція могла зробити висновок, що тут її вважають майже нареченою господаря. Вона довго вагалася над вибором способу, як спростувати ці помилкові припущення. Нарешті вирішила чітко й відкрито поговорити з Юрковським.

Незабаром випала нагода: він запросив її на танець. Оскільки їх могли почути інші танцюючі і з фрагментів почутих речень здогадатися, про що вони говорять, коли танго закінчилося, вона запропонувала:

– Я хотіла б поговорити з вами наодинці.

– З найбільшим задоволенням. Тим більше, панно Люціє, що і я хотів вас просити про це.

Через передпокій і кімнату, у якій грали у бридж, він провів її до свого кабінету. Тут нікого не було.

– Прошу пана, – по-діловому почала Люція, сідаючи у фотель, який він підсунув їй, – я сьогодні дізналась, що в околиці циркулюють смішні плітки про те, що нібито ви щодо мене або я щодо вас підтримуємо наміри на шлюб.

Він із непокоєнням подивився на неї і запитав:

– Чому ви називаєте ці чутки недоречними?

– Просто тому, що вони базуються на порожніх вигадках. На абсурдній видумці.

– Навіть якщо на вигадці, щонайменше не бачу її абсурдності.

Люція хотіла позбавити його можливості заперечити і тому похитала головою.

– Абсурд тут полягає в тому, що ви, як і я, досконало знаємо, що ми не призначені одне для одного.

– Я зовсім так не вважаю, – сказав Юрковський нахмурившись.

– Ви, звісно, так вважаєте, – наголосила вона. – Перш за все ви землевласник. Вам потрібна дружина-землевласниця, яка б могла зайнятись господарством, яка б була для вас господинею дому. Я лікарка. Як ви знаєте, я переїхала сюди для того, щоб працювати соціально. Я не маю поняття про господарство. Я нічого про це не знаю і думала б, що марную свої здібності, професійну підготовку, якби кинула свою роботу ліакаря. Я вважаю цю працю покликанням і ніколи від неї не відмовлюся.

Юрковський хвилину мовчав і нарешті майже сердито заговорив:

– А хто вам сказав, що я вимагатиму від вас будь-яких жертв? А хто вам сказав, що я б наважився нав’язати вам господарювання у Ковалеві?.. Я більше нічого не хочу, тільки те, щоб ви стали моєю дружиною, і я не збираюся ні в чому вас обмежувати. Ви зможете робити те, що вам подобається. Якщо ви захочете, то тут, у Ковалеві, вибудую для вас лікарню, навіть більшу, ніж тамта. Ви кажете, що ми не призначені одне для одного. І це неправда. Бо після того як я познайомився з вами, бачу, що жодна інша не була призначена для мене, тільки ви. Звичайно, можливо, я не вартую такої жінки, як ви. Я розумію це. Але зате я знаю, що можу бути добрим чоловіком, що ви не розчаруєтесь в мені. Бо як кажу, що кохаю вас, то у цьому немає ані краплини обману. Я не поспішав зізнатися, бо хотів, щоб ви могли мене пізнати і виробити свою думку. Що ж до господарства, то поки, слава Богу, жива мати і вона піклується ним. Сестра точно вже не вийде заміж, бо не має бажання цього робити. Одним словом, про господарство немає чого хвилюватися. Отже, панно Люціє, запитую вас, де тут абсурд? Де тут недоречність? Не бійтеся, я не молокосос, і перш ніж звернутися із цим до вас, я все продумав і врахував.

Люція заперечно похитала головою.

– Не все. Мені дуже прикро, що мушу вам це сказати. Ви зовсім не взяли до уваги мої почуття і мої наміри. Я не згодна з тим, що ви говорили про себе. Я не вірю, що могла б бути для вас гарною дружиною. Це одне. А по-друге, я не могла б нею стати і через те, що я невільна. Що у мене є якісь зобов’язання…

– Ви не можете їх позбутися?

– Я не хочу позбавлятися цих зобов’язань.

Юрковський опустив голову.

– Це означає, що ви когось кохаєте.

– Так, – коротко відповіла вона.

Він мовчав добру хвилину, а потім сказав, намагаючись посміхнутися:

– А це справді я вирвався, як Пилип з конопель!.. Але хто ж то міг знати?.. Як я міг навіть припустити… Я не чув, щоб хтось із наших місцин добився вашої руки, а Варшави ви б не покидали, якби там… Сильно перепрошую. Я б ніколи не наважився нав’язуватися… якби не переконання, що ви вільна. Дуже сильно прошу вибачення.

На обличчі Юрковського була щира стурбованість і смуток. Після тривалої мовчанки він раптом подивився на неї з недовірою.

– Прошу пані… – почав він. – А може, таким способом ви хочете підсолодити мені гірку пілюлю? Мені було б украй прикро, якби за мою щирість і за мої почуття ви заплатили таким вивертом. Однак я справді не помітив, щоб тут хтось за вас боровся. А в нашій місцевості нічого довго не можна втримати у таємниці. Скажіть мені чесно і просто: ти мені не подобаєшся, чекатиму на кращого.

Люція заперечно похитала головою.

– Ваші припущення необґрунтовані. Я сказала вам правду. Я справді кохаю іншого і стану його дружиною.

Він знову замовк і став перед нею, спершись на стіл, втупивши очі в підлогу.

– Чи… чи можете назвати його ім’я?

– Не думаю, що це потрібно, – холодно відповіла Люція.

– Ну, якщо це таємниця… – з іронією зауважив він.

– Ніякої таємниці. Я не зацікавлена розголошувати цього, бо це моя приватна справа.

– Ви вважаєте мене пліткарем? Мені цікаво знати для себе і лише для себе.

– Гаразд. Я можу вам сказати. Я говорила про професора Вільчура.

Він широко розплющив очі.

– Як це?..