Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Хрестоносці вичікували не надто довго. Мабуть, образив я їх серйозно. Втім, кому сподобається, якщо вночі до хати заваляться непрохані гості? І спільне розпивання винно-горілчаних виробів ніяк не сприяє ні примиренню, ні смиренності. Навпаки, злегка приголомшене алкоголем почуття ображеної гідності лише посилюється з наближенням похмілля. І, підбиваючи один одного, гарячі хрестоносні хлопці кинулися наздоганяти кривдника. Тим більше, що улюблена теза «Gott mit uns» не підлягає сумніву, особливо коли їх багато, а огидний ворог залишився сам.

Тож тупіт кінських копит наздогнав нас, як тільки зубці веж замку Розіттен разом із останніми будинками передмістя сховалися за обрій. Навіть трохи раніше — дим із крайніх будинків ще можна було розгледіти. Ну так, доки доскачуть…

— Ваша милість, — Аксель стурбовано озирнувся. — Не встигнемо до того переліску, де наші чекають. Підхльосніть коня хоч трохи ...

Зброєносець мав рацію. Через те, що частина дороги пролягала між полями, де ніяк не заховати загін кінноти, нехай і всього в дюжину копій, пан Лєшек зі своїми хлопцями поскакав уперед, і ми з Акселем на якийсь час залишилися без прикриття.

І, природно, згідно із законами підлості, саме на цьому відрізку шляху нас зараз наздоганяли хрестоносці.

— Пізно... — я теж озирнувся і прикинув відстань. — З хвилини на хвилину вони побачать нас.

— І що? — не зрозумів ландскнехт.

— Побачать, як ми нахльостуємо коней, зрозуміють, що тікаємо. Подумають, злякалися.

— Та хай собі гадають, що хочуть… — з селянською прямотою хмикнув той.

— Не можна, братику. Соромно...

Сказав, а сам подумав: Що за маячня? З якого рожна мені в голову полізла благородна пиха і дурощі? «Іду на ви» і таке інше?.. Адже розумними людьми сказано: «Переможців не судять». Значить, і в спину вдарити, якщо для перемоги над супостатом потрібно, не соромно. Та й будь-яка інша хитрість, теж дозволена. Може, з військовою доблестю і не поєднується, зате результативна.

Але як би мозок не напружувався, переконуючи мене негайно дати коневі шенкелів, — душу від втечі вернуло, як від прокислого вина. Аксель теж замовк. Поставився з розумінням. Отже — не зовсім дурощі.

Тупіт наростав, наближався... і, раптом, затих.

— Що там?

Озиратись я вважав нижче за свою сяючу гідність.

— Основний загін їде кроком, а до нас скачуть двоє.

Зрозуміло. Ці нас затримають, а решта лицарів коней береже. Що наводить на думку про кінний поєдинок. Очевидно, тевтонці врахували факт поразки свого фогта, і вдруге вирішили долю не випробовувати. До того ж, це й наслідками загрожує… Навряд чи Конраду сподобається, коли хтось із храмовників, рангом нижчим від командорського, виявиться сильнішим за того, хто зумів перемогти самого фон Рітца. Начебто натякаючи, що фогт вже не найбільш вмілий воїн...

Отже, тепер у мене списами тицятимуть. Цього ще не пробував. Тільки у кіно бачив.

«Яка все ж таки захоплююча штука — життя. Щодня щось новеньке… — подумав і не стримав смішка, згадавши сценку з кінокомедії «Не бійся, я з тобою», що дуже підходила до нагоди. Там орач дивиться на погоню, котра мчить дорогою, і заздрісно зітхає: «Туди їхали — за ними гналися. Назад скачуть — знову за ними женуться. Яке у людей цікаве життя».

Уявив і знову засміявся. Цього разу вголос. Чим викликав шанобливий погляд Акселя. Який, мабуть, вирішив, що це я такий героїчний наскрізь витязь. Який нічого не бояться і ніколи не питає: скільки ворогів, а тільки де вони?

— Егей! Пане маркграфе! Фон Айзенштайн! Егей! Чуєте нас?.. Стривайте! Нам є що вам сказати!

Ага, зараз… Ми ж не ці, які на свист обертаються. Тож продовжуємо неквапливо вояжувати.

— Та стій же, тобі кажуть! — закричали ще голосніше німці. І не зменшуючи тембру продовжили, ніби перемовляючись між собою. — Оглух цей безрідний, чи що?.. Після того, як наш Конрад з'їздив йому моргенштерном між рогами?

— Нічого, невдовзі ми йому вуха прочистимо. Списом!

Аксель навіть зубами заскрипів. І кинув на мене нишком здивований погляд. Ех, молодо-зелено. Це я не про зброєносця, а про час. Епоху, так би мовити. На таке наївне «слабо», у нас уже й п'ятикласники не ведуться. Навіть відповідний анекдот, адаптований під дитячу аудиторію є.

Занудьгував, отже, крокодил Гена і каже Чебурашці: «Вухатий, пішли в парк, розімнемося». «Як?» — Запитує Чебурашка. «Ти задиратимеш перехожих, а я їх битиму. Типу, за те, що вони маленьких кривдять...» «А я не вмію задирати» «Нічого. Я навчу. Значить так. Підходиш і просиш закурити. Якщо дають без фільтра, кажеш: «Тобі що, шкода для дитини дорогих сигарет?» і плачеш. Тут я підскакую і у вухо».

«А якщо дадуть із фільтром?» «Кажеш: «Чти що, багатий? А дитині морозиво купити нема кому…» і плачеш. Я підскакую і у вухо… Зрозумів?» «Так»

Прийшли до парку. Крокодил сховався, а Чебурашка до перехожого: «Гей, мужик! Дай закурити! «З фільтром чи без?» Чебурашка розгубився, взяв із фільтром. Перехожий пішов.

Гена сердиться: «Ну ти тютя. Треба було попросити припалити. Якщо запропонує сірники, плачеш, що він запальничку затискає. Вийме запальничку, знову про морозиво. А я вистрибую, і… Ну, ти зрозумів, так?»