Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

Поділитися своєю таємницею — означало б утратити все, стати просто дивовижею. А втім, я майже вирішив підійти до когось і здатись на людське милосердя, хоч і добре знав, яку жорстокість це викличе. Проте на вулиці було не до роздумів.

Я хотів тільки одного: сховатися відсвіту, вкритися й зігрітись. До того я не міг нічого планувати і ні про що думати. Але навіть для мене, невидимця, лондонські будинки були зачинені, замкнені й неприступні.

Єдине, що я ясно відчував: холод, безпритульність і страждання. Я був сам посеред зимової завірюхи, посеред зимової ночі.

Раптом виникла чудова ідея. Я повернув на одну з вулиць між Гауер-стрит і Тотенгем-Корт-роуд та опинився біля «Омніуму», величезної крамниці, де можна купити все: м’ясо, білизну, одяг, меблі, картини. Це скоріше кілька крамниць, а не одна. Я сподівався, що двері відчинені, але ні. На щастя, до крамниці під’їхав екіпаж, і швейцар у формі, з написом «Омніум» на капелюсі, широко розчинив двері. Я проскочив усередину і, проминувши перший відділ, де продають стрічки, шкарпетки та рукавички, опинився в більшому відділі, з кошиками та плетеними меблями.

Там постійно були люди, і я не почувався в безпеці, тому почав ходити крамницею, поки не натрапив на верхньому поверсі на відділ із великою кількістю ліжок. Я забрався туди і знайшов притулок серед купи згорнутих матраців. Було тепло, горіло світло, і я вирішив ховатися, поки не крамницю не замкнуть, а сам не відводив очей від продавців і покупців. Я сподівався знайти їжу й одяг, оглянути крамницю і, може, поспати на якомусь ліжку. Я хотів, діставши одяг, надати собі вигляду хоч і закутаної, але не надто підозрілої людини, добути грошей, одержати на пошті свої книги, винайняти квартиру і тоді вже зважувати, як краще скористатися з переваг, що, на мою думку, давала невидимість.

Не більше ніж за годину почали опускати штори, останніх відвідувачів проводжали до виходу. Гурт жвавих молодих людей заходився прибирати розкиданий по прилавках крам. Щойно народу поменшало, я покинув свій притулок і обережно пройшов до центральних відділів. Дивно було, як швидко ці хлопці й дівчата прибрали все, що показували покупцям удень. Усі ящики, тканини, мережива, коробки з ласощами, різні речі — все прибрали, згорнули, склали, вкрили, як чохлами, якоюсь тканиною, подібною до мішковини. Усі стільці поставили догори ніжками на прилавки й звільнили підлогу. Закінчивши, хлопці та дівчата заквапились до виходу, і вигляду них був такий радісний, якого я у продавців досі не помічав. Потім з’явилися підлітки з відрами і щітками й почали притрушувати підлогу тирсою. Я мусив ухилятися від них, але тирса все ж таки потрапила мені на ноги. Я пішов блукати по темних спорожнілих відділах і ще певний час чув, як вони працюють. Урешті-решт зовнішні двері грюкнули, зачиняючись, і запала тиша. Я залишився сам у лабіринті відділів, коридорів, кімнат. Було так тихо, що, підійшовши до вхідних дверей, я навіть чув кроки перехожих.

Я пішов до шкарпеток і рукавичок. Було дуже темно, і я довго шукав сірники, нарешті знайшов у шухляді маленької конторки. Треба було ще дістати свічку. Довелося стягати чохли та ритись у купі ящиків та коробок, та я знайшов те, що шукав. На тому ящику був напис: «Шерстяні панталони і куфайки». Я взяв шкарпетки і грубий шарф, зійшов у відділ готового одягу і взяв штани, куртку, пальто і крислатий капелюх на зразок тих, що носять священики.

Я знову почувався людиною і міг думати про їжу.

Нагорі я знайшов холодні страви. У горнятку залишилась кава. Я запалив газ, розігрів її і в цілому влаштувався непогано. Далі намагався знайти ковдру, але не зміг і прикрився купою пуховиків, знайшов шоколаді і цукати, — більше, ніж потребував, — і кілька пляшок бургундського вина. Поруч був відділ іграшок, і мені спала чудова думка. Я знайшов кілька картонних носів і подумав про темні окуляри. Але в «Омніумі» не було відділу оптики. Ніс, звичайно, завдавав мені клопоту, я навіть думав пофарбувати його. Але ця знахідка наштовхнула мене на думку про перуки й маски. Зрештою я заснув у купі пуховиків, і було дуже тепло й зручно.

Ще ніколи я не почувався так добре, як того вечора. Ніякі тривожні думки, ніякі клопоти мене не мучили. Я сподівався, що вранці непомітно вислизну з крамниці, вдягнувшись і закутавши обличчя шарфом, куплю за вкрадені гроші окуляри і таким чином завершу перевдягнення. Я поринув у сон, мені ввижалися усі неймовірні події останніх днів. Мені наснився домовласник, що галасував у квартирі; наснилися його сини; наснилося зморшкувате обличчя старої, вона приходила питати про кішку. Я знову почувався дивно: знову клапоть тканини ставав невидимим, а потім перед очима постала батькова могила, а старий застуджений священик бурмотів: «Порох єси й на порох обернешся».

«І ти», — сказав хтось, і мене потягли до ями. Я пручався, кричав до присутніх, але вони немов закам’яніли, а старий священик усе бурмотів свої молитви, перериваючись тільки на чхання. Я зрозумів, що мене ніхто не бачить і не чує і що я в руках могутніх сил. Я боровся, але марно, мене кинули в яму, труна загрузла, коли я впав на неї, потім мене почали засипати. Ніхто не звертав на мене уваги, ніхто не знав, що я тут. Я щосили пручався і нарешті прокинувся.

Займався блідий світанок, сіре світло заливало кімнату. Я підвівся і спершу не міг зрозуміти, що це за приміщення з прилавками і купами тканин, ковдр, подушок.

Коли я почав приходити до тями, почулась розмова.

У сусідньому відділі, де вже підняли штори і світла було більше, я побачив двох чоловіків. Вони наближалися до мене. Я схопився на рівні, думаючи, куди втекти, і чоловіки почули мене.

Звичайно, вони могли бачити тільки якусь невиразну постать, що швидко віддалялась від них.

— Хто там? — закричав один.

— Стій! — закричав другий.

Я повернув за ріг і наштовхнувся на хлопця років п’ятнадцяти. Він закричав (я ж бо був без обличчя!), я звалив його з ніг, промчав повз нього, повернув убік і сховався під прилавком. За секунду я почув біганину й голоси. Кричали, що треба замкнути двері. Питали, що сталося. Давали поради, як спіймати мене.

Я лежав на підлозі, зовсім розгублений зі страху. Хоч як дивно, мені не спадало на думку скинути одяг. Я вже вирішив вийти одягнений, і це вже