Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Влас при одній тільки згадці про цю незнайому мені особу знову скривився, а потім спитав.

– Звідки ти взагалі про це дізналася?

– По твоїй реакції на одне його прізвище. Твоїй і Андрія. Ще тоді, коли ми вперше говорили про тендер.

– Ти прямо Шерлок Холмс, – засміявся, а потім ненадовго замовчав.

– Ну? – мені вже не терпілося.

– Гаразд, але там нічого цікавого. Ми працювали разом, до цього – вчилися в одній групі. Я вважав його своїм другом, а він – мене ворогом та конкурентом, як виявилося. В один момент Данило просто створив свою фірму, при тому, що все ще працював у нас, а потім використав наші ідеї, щоб перехопити клієнта. Після цього він з переможним виразом обличчя заявився в офіс і пообіцяв, що знищить і мене, і компанію. 
   Саме з того часу і почалася наша, так би мовити, ворожнеча. Конкуренції ми не боїмося, але ж він крім цього стабільно переманює робітників, надсилає до нас різні перевірки і намагається підставити. Коротше, діє дуже брудно. 
   Загалом – сидить він у нас вже в печінках давно, тож цей тендер дійсно гарна змога нарешті поставити його на місце.

– Це… – намагалася підібрати слова. – Триндець повний.

– Так і є, – зі кривою посмішкою відповів. – Ось і вся історія. Не дуже цікава, тож ти дарма використала своє питання.

– Ну, не скажи, – заперечила йому. – Враховуючи, що я тепер теж частина Фієрі, то ця інформація для мене дуже важлива. Іноді брак інформації може призвести до поганих наслідків.

Влас

Зазвичай, я не дуже люблю відверті розмови, але Ніка… Вона має якусь особливу енергетику, завдяки якій вдається розповісти навіть більше, ніж планував.

Та й її чесність підкуповує. Дуже.

Фарбував останній сектор і все думав. І ні, не про Данила, адже давно вже пережив його підлий вчинок, а про її шлюб.

Алекс.

Хто б міг подумати, що вона так і залишиться з цим золотим хлопчиком.

Він ніколи мені не подобався. Коли я прийшов в університет у ролі викладача, то він саме вчився на магістратурі. Я був присутній у нього на захисті диплома і мені цього вистачило, щоб все про нього зрозуміти. Більше триндів, ніж говорив по темі. Таланту до архітектурної справи в нього майже не було, тож хорошу оцінку він отримав тільки завдяки своєму татку та вмінню заговорити зуби.

Після цього я тільки одного разу з ним перетинався по роботі. У одну непогану фірму його Михайло Остапович прилаштував, але великих досягнень Алекс там не здобув. Працював рядовим архітектором, якому нічого важливого не доручали. 

І тут така новина. Він і моя Ніка. Ніка, що вигризла у мене оцінку в університеті, а потім отримала червоний диплом. Хоч я і не до кінця впевнений у її методах, але ж не можу ігнорувати той факт, що вона вміла досягти бажаного. Та й потім... Влаштувалася до Рити і за декілька років стала другою людиною, після керівника. А зараз – взагалі керує великим відділом у престижній компанії.  Коротше, взагалі не дивуюся, що у результаті у них нічого не вийшло.

Поки про це думав, не помітив, як закінчив зі своїм сектором. А от Ніка – одразу вмітила.

– Нуу… Так не чесно, – пробурмотіла. – Знову ти виграв.

– Таке життя, Хоменко, – гмикнув, а сам задумався, що ж спитати.

Було б правильно зараз торкнутися теми університету, але… Є інше, що зараз хвилює мене більше за туманне минуле.

– Той день. Ти плакала. Чому? – я просто маю це знати.

З обличчя Ніки одразу спала посмішка. Вона, ніби поринула глибоко в себе, і мені це не дуже сподобалося. Можливо, й не варто підіймати цю тему? Можливо, надто рано ще?

– Я не відмовлюся від продовження стриптизу, – пожартував, намагаючись розрядити атмосферу і вивести її зі ступору.

– Ні… Просто… Це важко, – відповіла, обіймаючи себе за плечі. 

Я бачив, що зараз вона вирішує – довіритися мені чи ні, тож не квапив її.

– Це був день мого народження… – тихо проговорила ховаючи очі, а в мене просто дар мови зник.

День народження? І що ж в ньому такого?

– Але не тільки, – ніби почула мої думки. – Це був день смерті моїх батьків…

Втратити батьків у свій день народження? Це…

– Це був найгірший день у моєму житті. Вони загинули… Через мене… – раптом продовжила. – Тоді, коли ти був свідком мого зриву, мені телефонувала бабуся і сказала… Сказала те, що я не готова була почути. І ніколи не буду готова.

Я не міг зібрати думки у купу, але розумів, що їй потрібна моя підтримка. Я підійшов до неї і міцно обійняв. Як і тоді на кухні, мені знову захотілося сховати її від усього світу. Від усього горя. Від усіх проблем.

– Що сталося? Коли це було? – тихо спитав, даючи їй можливість виговоритися.

– Мені саме п’ятнадцять виповнилося. Я думала, що вже надто доросла, щоб святкувати цей день з батьками і просила, щоб мене відвезли до друзів на підліткову вечірку. На вулиці був дуже сильний дощ і батьки були проти. Тоді юнацький максималізм проявився на повну, тож я образилася на них і мало не скандал влаштувала. Врешті-решт вони психанули і повезли мене. Я була на сьомому небі від щастя, адже досягла свого, але… До будинку друзів ми так і не доїхали. Тато не впорався з керуванням і ми врізалися у дерево. Батьки… загинули на місці, а я – вижила. Один чортовий шрам тільки залишився у той час, як їх – не стало.