Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

- Григорію Леонідовичу, там Тамілову з 10-А погано. Ви не могли б його витягнути із туалету? Закрився й не хоче виходити, – попросила Жанна Григорівна. – Самі розумієте, пертись у чоловічий туалет  дамі не з руки.
Григорій Леонідович пішов допомагати. Я теж хотіла піти за ними, щоб у разі чого, допомогти, але мене окрикнув Титаренко:
—    Мамо Соня, а зі мною не хочете потанцювати?

—    Там комусь погано, зараз не час для танців, Вово…

Вовка взяв мене за руку й     почав переконувати:

—    Та все буде нормально. Я спеціально Тамілова намовив розіграти трагедію, щоб ви залишилися без кавалера. Там без вас розберуться. Давайте потанцюємо, га?
Звучала гарна повільна музика, і Вовка так наполегливо вмовляв, що я погодилася. І тільки-но він поклав мої руки собі на шию, а своїми обхопив мою талію, я зрозуміла, що в полоні. Причому у власному полоні. Як сон з минулого, у моїй пам'яті сплив вечір, коли ми так танцювали з Максом. Його гараж, завалений різним мотлохом, у центрі якого залишився невеликий п'ятачок. На полиці стояв ще бобін ний магнітофон.  По всьому гаражу розливалася  красива музика – Джо Дассен. І Макс навчав мене танцювати повільний танець. Я дивилася на нього знизу вгору, і весь час невпопад наступала йому на ноги.
—     Сонь, ти вже стала б мені на ноги, так було б прикольніше, - він підхопив мене легким рухом і поставив собі на ноги: моя права нога примостилася на його лівий черевик, а ліва - на правий.. Незабутній танець серед бензинового смороду.

—    Добре танцюєте, Соня Костянтинівно. Десь навчалися? - Запитав Вовка й вивів мене з трансу.

—    Знайомий навчав. А ти?

—    Сам. Вдома брав уроки у бабусі. А потім дискотеками практикувався. А вам подобається музикант? - він перемикнув тему й нервово стиснув мене своїми великими руками.

—    Що означає, подобається? Він гарна людина. 

—    Та ну ладно. Він відверто вас клеїв. Це ж видно було неозброєним оком, - його відвертості  можна було лише дивуватися.

—    Не кожен чоловік, з яким я танцюю, мене приваблює, якщо ти це хотів почути, – відповіла, не дивлячись у вічі.

—    Ну то зрозуміло. Ми ось з вами танцюємо, але це не означає, що я вас приваблюю, - знайшов, що сказати Вова. – Просто танець.
Знав би він, наскільки помилявся! Я ж почувалася дурепкою, жертвою  всепереможного чоловічого шарму.

—    Просто, - погодилася я й дуже зраділа, коли музика змінилася. Швидкий танець я не хотіла танцювати. А він був останнім, бо оголосили про завершення дискотеки. – А чому це тебе так турбує увага до мене Григорія Леонідовича?
—    Він мужик симпатичний, але легковажний. Позаторік  упадав за училкою історії, була тут така яскрава Марія Василівна. Кажуть, що це від нього в неї дитинча. Зауважте, бебіка зробив і покинув. Ось такий наш Гриша!

—    То ти мене вирішив захистити від негідника? – було приємно, що Вовка турбується про мою репутацію та добре ім'я.

—    Захищаю й буду захищати. А шо, не можна? - він розтягнувся в милій усмішці. Я лише повела бровою – велика дитина, що грається у супермена.

—    Що там із хлопцем? - запитала я Григорія Леонідовича, який з'явився з правого крила школи. Він ніяково подивився на мене й запевнив, що все добре, просто пожартували.

—    Як пожартували? - я все ж думала, що Вовка обдурив про розіграш,   а воно значить правда.

—    Ось так. А ще заборонили наближатися до вас, Софіє Костянтинівно. Ваші хлопчики вас ревнують. Обіцяли навіть побити. А я хотів запропонувати провести вас додому.

—    Не хвилюйтесь, її є кому провести, - почула я голос з-за спини. Вовка. Хто ж ще?
Вчитель музики відкланявся й пішов допомагати відтягувати апаратуру до підсобки. Молодь швидко розійшлася, учні 11- А на правах чергових швидким темпом прибирали у залі.

—    Напрочуд спокійна дискотека вийшла, - підсумувала Жанна Григорівна. - Соня, я піду. Нам із Валерією Павлівною  по дорозі. А ти як?
—     Якщо прогнав мого кавалера, тоді веди мене додому, а то вже темно, страшно, - скомандувала я Вовці. Жанна Григорівна підозріло зиркнула на Вовку, але нічого не сказала, тільки попрощалася.

Йшли поволі. Дорогою Вовка розважав мене й смішив. А я розкрила рота й не побачила, як влетіла в невелику канавку, вивернула ногу й зламала підбір на чоботі. Все сталося швидко й безповоротно.
— Чорт, це єдині чоботи. Говорила ж мама, щоб я ті короткі теж забирала, - нарікала я, але після бою чимось махати - безглуздо й соромно. - У чому ж я завтра до школи піду? - запитувала сама в себе.

—    Соня Костянтинівно, треба ще зараз додому дійти. Нога як, нічого? – цікавився Вовка.

—    Та нога нічого. Буду шкутильгати, якщо можна, спираючись на тебе.
Вовка сам підхопив мене за талію, й ми пішли, вірніше, Вовка пішов, а я поскакала до будинку, в якому знаходилася квартира,  яку знімала. Вовка завів мене до квартири, допоміг зняти чобіт, помацав ногу й запропонував викликати швидку.

—    Навіщо? - не зрозуміла я.

—    А раптом там щось серйозне? – переживав хлопець.

– Нічого там серйозного немає. Трохи вивихнула. Минеться.

– Тоді треба на ніч зробити компрес. Обов'язково. У вас є горілка?

—    Звідки? Звичайно, немає.
—    Зрозуміло, - він по-хазяйськи відкрив холодильник, згріб наморозь, не забувши вилаяти мене за те, що вчасно не розморозила холодильник, і приклав до ноги. Холод заглушив ниючий біль.

—    Там біля будинку ларьок нічний, я зараз, - він втік і за хвилин десять примчав з невеликою пляшкою горілки. Швидко наклав на ногу компрес і пожартував:

—    Решту горілки не пий. Зіп'єшся, хто нас буде вчити тоді? Чобіт забираю, завтра принесу вранці. Думаю, його можна відремонтувати.

—    А ти вмієш лагодити взуття? - здивувалася, оглядаючи Вовку по-новому.

—    Я багато чого вмію, мамо Соня.

—    Якщо можна, зроби щось, щоб хоч завтра витримав той нещасний чобіт. А там вихідні. У суботу я збиралася на базар. Куплю нові, – повідомила про свої плани.