Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

Маленька тонка смужка тесту лежить на краю білої керамічною раковини. Я дивлюсь на неї важким поглядом. П’ять хвилин. Лише п’ять хвилин і я дізнаюсь, в якому руслі потече моє майбутнє. Чи буде воно далі спокійне і рівномірне, або може настануть недоспані ночі і заклопотані дні. Перше скоріш за все розчарує, друге трохи лякає і бентежить.

П’ять хвилин. Мені здається, пройшла вже ціла вічність. Тіло німіє від напруги, пальці болять від того, як міцно стискаю краї раковини. Я нахиляюсь ближче. Намагаюсь розгледіти, нічого не пропустити.

Від раптового стуку в двері я підстрибую. Біла маленька ванна кімната здається стає ще меншою.

-         Надю, ти ще довго, - приглушений голос Давида трохи дратує. Він руйнує мені той незвичний момент, на який я так довго наважувалась.

-         Зараз виходжу, - відповідаю і повертаю свою увагу на смужку, яка є зараз мій центр всесвіту.

-         Ти там так довго, - чоловік не відстає. – Тобі знову погано?

Здається забуваю дихати, перш ніж кидаю погляд на тест. Наступної миті хапаю його, кладу у кишеню халата і відчиняю двері.

Давид стоїть на моєму шляху, вже одягнений, готовий виходити з номера. Йому не терпиться сісти на підйомник, піднятись на гору і з шаленою швидкістю спуститись в низ. Адже ми для цього і приїхали, щоб розважитись і відпочити. Та зараз він зіпсував мені настрій і я готова взагалі нікуди не йти.

Шмигаю попри нього у кімнату. Роздратовано сідаю на ліжко, складаю руки на грудях. Зараз мені хочеться, щоб мене ніхто не чіпав.

-         Зі мною все гаразд. Перестань за мною ходити, - сердито говорю, навіть не глянувши в його сторону.

-         Чому ти на мене злишся? – не розуміє мого настрою чоловік. – Я ж за тебе хвилююсь. Останнім часом ти сама не своя.

-         Може просто перестань хвилюватись, - випалюю з нетерпінням і зиркаю на нього гострим поглядом. З кожною секундою роздратованість лише росте і я нічого не можу з собою подіяти. – Я вже задихаюсь від твоєї опіки.

Такого виразу обличчя у Давида я ще ніколи не бачила. Якесь розчарування перемішане з безвихіддю майнуло в його очах. Він піджимає губи і відводить від мене погляд.

-         Гаразд, - сухо говорить, не дивлячись більше в мою сторону. – Я так і зроблю. Як побажаєш.

Давид рушає до виходу, а я за долю секунди раптом починаю почуватись розбитою і вижатою. Він відчиняє двері і на мить завмирає.

-         Чекаю тебе у низу, - кидає через плече холодним голосом.

Лише залишившись сама, розумію всю суть сказаних мною слів. Провина і сором накривають з головою. І що на мене найшло? Чому я себе так повела? Мала бути зовсім інша розмова, набагато приємніша. Відчуваю себе жахливою людиною.

Швидко одягаюсь і спускаюсь в низ в їдальню до чоловіка. Коли ми приїхали в гори, виявилось, що подарована кімната знаходиться в повноцінному готелі і безкоштовні сніданки входять у подарунок.

Знаходжу його за невеликим столиком. Він взяв вже собі яєчню і каву, сидить похмурий і задуманий. Глянувши на свого чоловіка відчуваю себе гидкою і неадекватною. Він турбується за мене, як ніхто інший, а я просто так на нього зірвалась.

-         Вибач мене, Давиде, - говорю присівши навпроти нього. – Я не права і не було причини на тебе злитись.

Його погляд зелених очей пропалює наскрізь.

-         Так, ти не права, - холодно повторює мої слова і повертається до сніданку.

-         Я не хочу, щоб ми сварились, - молю його. - Ми так довго готувались до цієї поїздки. Не хочу все псувати.

Тягнусь до його руки, торкаюсь пальців, в котрих виделка. Давид завмирає, мить щось обдумує, потім знову підносить на мене погляд. Він дивиться вже більш м’якше, з ноткою теплоти. Залишає виделку і міцно стискає мою руку. Я з полегшенням посміхаюсь. Добре, що він швидко відходить, головне вчасно поговорити. Наші сварки чи суперечки ніколи довго не тривають.

Поснідавши, ми відправляємось на лижну трасу, яка розташована недалеко від готелю. Давид орендує спорядження і займає чергу на підйомник. Я проводжаю його схвильованим поглядом. Якось трохи лячно його самого відпускати, та з мене на трасі толку мало. Краще походжу по околиці, по фотографую. Ми домовились зустрітись через декілька годин в кафе, яке знаходиться поруч з нашим готелем.

День приємний і сонячний. Я фотографую все, що попадається на очі. Навіть велика кількість народу мене не хвилює. Як на диво я маю піднесений настрій, я щаслива.

Після довгої прогулянки, я займаю столик в кафе біля широкого вікна. З нього мені видно усю лижну трасу і пагорби, що височіють над нею. З відси лижники схожі на мурах, що шмигають гуськом у низ по єдиному маршруту.

В очікувані Давида замовляю чашку чаю. Зігріваю пальці до гарячої кераміки після довгої прогулянки на морозі. Потрібно з ним поговорити, затягувати немає як. Я намагаюсь морально підготовитись.

На столі оживає телефон і я здивовано дивлюсь на невідомий номер. Хто б це міг бути?

-         Так, - нерішуче відповідаю.

-         Доброго дня, я Світлана Степанівна, - швидко говорять на тому кінці слухавки. – Я член журі. Ви відправляли на конкурс свої роботи.

-         Так, - підтверджую тремтячим голосом. Серце починає швидко колотитись.

-         Одна з ваших робіт зайняла третє місце, - повідомляє мені жінка.

-         Це ж чудово, - радію. Хоч на якийсь результат взагалі не розраховувала.

До столика підходить зашарілий і стомлений Давид і сідає навпроти мене. Я йому киваю, він зрозумінням мовчить, чекає закінчення розмови. Пильно за мною спостерігає.

-         Та я не через це вас турбую, - у телефоні роблять паузу і я затамовую подих. – Розумієте, одне рекламне агентство зацікавилось вашими роботами і хотіло б з вами співпрацювати. Всю детальну інформацію ми скинемо вам на емейл і якщо ви згодні – зв’яжіться з нами.

-         Гаразд, - шоковано вимовляю не своїм голосом. Ось такого я точно не очікувала. – Я подумаю.