Читати книгу - "Лисиця для Альфи, Вікторія Стужева"

Частина 53

Дзвінок у двері пролунав дуже несподівано. Першим моїм поривом було сховатися у свою кімнату і вичікувати, поки гість не подасть голос, щоб я могла розібрати, хто прийшов. Але потім я різко згадала, що є вже досить дорослою дівчиною і спокійно можу відчинити двері сама.

Пульс шалено відбивав чечітку. Я відчувала як моя кров ганяє по венах. Або... що взагалі може влаштовувати такі перегони по всьому тілу? Напевно, на частку секунди я злякалася, що під дверима стоїть Адам. З іншого боку, мені б дуже хотілося, щоб він там стояв. Щоб вибачився, сказав як був не правий, наговоривши мені всю ту нісенітницю. Але... двері я відчинила, а за ними побачила літнього чоловіка років так шістдесят п'ять.

Перше, що я помітила, незвичайний колір очей. Вони були неоново-лазуровими! Тепер зрозуміло до чого в будинку бабусі стільки натяку на блакитний колір... Чоловік був охайно одягнений у домашній сірий светр і світлі джинси. Як для побачення, цілком незвично, але на вигляд гість був милий.

- Добрий вечір, ви містер Девіс?

- Здрастуйте, леді. Так, я Джордж Девіс. - чоловік простягнув мені руку, і посміхаючись у всі 32, найімовірніше, несправжні зуби, пройшов до будинку.

- Приємно з вами познайомитися, я онука міс Ленор - Алекса Блек, - здавалося, минула вічність, поки я згадувала своє прізвище. Було так незвично представлятися під прізвищем чоловіка. Може даремно я все таки назвала своє прізвище? Адже, невідомо кому зараз можна довіряти... - бабуся стільки про вас розповідала. Рада, що ви до нас сьогодні прийшли.

Чоловік дзвінко розсміявся, я трішечки навіть у ступорі побувала.

- Ви мене вибачте, леді, незвично чути про милу Ленор як бабусю. У ній стільки енергії й життя, ніби час і вік підвладні тільки їй, залишаючи її вічно молодою. - та вже, по очах містера Девіса можна було зрозуміти, що він просто зачарований моєю бабусею.

Усі зібралися за столом, але я почувалася вкрай ніяково. Ніби зриваю чиєсь побачення. Хоча, по суті, так воно й було. Я впевнена на всі сто, що ці двоє домовлялися саме про побачення, а не тільки чай до мого приїзду. З чистої ввічливості я підтримувала діалог близько півгодини, а потім зрозуміла, що моя місія слухняної онуки виконана, і я з легкістю можу покинути компанію.

З важким зітханням звалилася на ліжко.

Як же все таки добре в бабусі. Однією. Без обов'язків і правил. Я всього лише другий день, а мені вже добре. Цікаво, чи вийшла б я знову заміж за Адама, якби могла повернути час назад? Найімовірніше, я б відтягнула цей момент, щоб продовжити наш особистий безтурботний рай.

Я завжди знала, що моя бабуся не сентиментальна жінка, але чомусь із кожним переїздом вона весь час тягає мого старого дитячого ведмедя. Смішно навіть і мило. Я притягнула Джона (так звали ведмедя) до себе ближче, і маніакально заглядала йому в очі. Стільки років минуло... а я жодного разу і не замислювалася, де весь цей час була моя улюблена іграшка.

У дитинстві я часто говорила, що Джон любить, коли йому чухають за вушком. Я обмацала його ліве вухо і відчула шви.

Дивно... адже раніше я точно пам'ятаю, що його вухо не було зашито.

Я встала з ліжка і дістала в робочому столі ножиці. Потрібно перевірити, що там таке. Найімовірніше, це знову моя параноя і я переглянула купу фільмів про шпигунів... Але все ж таки...

Я розрізала шви і дістала зовсім небагато вати з голови ведмедя.

На рівні його носа я намацала щось дуже масивне, акуратно двома пальцями спробувала дістати предмет. Це перстень!

До біса мушу зазначити, красива каблучка! Невже бабуся його туди сховала?

Срібна каблучка. Обруч якого виглядав, як гілки дерев, між листочками були маленькі смарагдові камінчики, а посередині невеликий шматочок бурштину. Шматочок застиглої смоли був таким яскравим і палючим, що чудово вписувався в оформлення каблучки. Чорт, воно шалено красиве. Так вабить, так гріє... Я відчула, що з мого злегка прочиненого рота, ще трохи і потекла б слина.

На частку миті, я відчула себе Голлумом із "Володар кілець". Моя-я-я пре-е-е-е-е-е-сть! Так хотілося забрати його собі!

Я могла б запитати в бабусі, що це за прикраса, але боюся, вона неспроста була захована в іграшці. І енергія, яку я відчуваю від неї... вона дико притягує до себе...

- Дорогенька! Алекса, мила, нам потрібна твоя допомога, спустися, будь ласка - мене так підкинуло на ліжку! Я думала серце в п'яти впаде. Голос бабусі з першого поверху пролунав дуже несподівано.

Я швидко заховала всю вату назад у ведмедя і поклала його під подушку. Каблучку потрібно заховати в інше місце... Але поки що, нехай полежить у мене... у черевику!

Точно, геніальне місце, щоб заховати що-небудь від бабусі. Моє взуття вона зроду ніколи не чіпала. У неї пунктик з приводу деяких речей... І в цій ситуації, це просто чудово.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно