Читати книгу - "Клянусь, я твоя, Поліна Ендрі"

53

Я зовсім не встигаю нічого зрозуміти, в будинку лунає різкий стук вхідних дверей і по вітальні розноситься схвильований голос мами:

- Кімберлі, збирайся, ми їдемо до школи вирішувати питання з приводу твого навчання. Я говорила із директором, він давно хотів записати тебе до свого знайомого журналіста на літні підготовчі курси. Чому ти мені одразу не сказала?

Вигляд у неї при цьому такий схвильований і на губах невластива їй награна посмішка, якою вона зазвичай нагороджує тільки сторонніх.

Я так і застигаю за барною стійкою зі склянкою бананового соку в руках, не встигнувши до ладу нічогісінько зрозуміти.

- Е-е... Я намагалася тобі сказати, але хіба ти мене коли-небудь слухаєш? - я невдоволено кривлю губи, намагаючись бути правдоподібною. Те, що і для мене це виявилося несподіваною новиною, мамі краще не знати. У мене це зовсім вилетіло з голови. Воно навіть не дивно з таким запалом пристрастей...

- Давай поскоріше. Кімберлі, дивись, я даю тобі на збори десять хвилин. Одягни щось тепліше і не забудь взяти ті дві книги, які ти забула віддати до бібліотеки. Без них місіс Джоббс відмовляється підписувати обхідний лист. Я вже і так запізнююся на зустріч із замовником, не змушуй мене нервувати ще й через свою повільність.

- Тоді нехай мене відвезе Генрі, у чому проблема? - Трохи дратівливо пропоную я. - І ти встигнеш до свого замовника і я нарешті зможу бодай спокійно подихати. Усі залишаться задоволеними.

На моєму обличчі з'являється щось схоже на видавлену посмішку. Мамине обличчя, навпаки, кам'яніє.

- Ні, ти поїдеш зі мною, - холодно заявляє вона.

- Боїшся, що втечу до Кейна? - я посміхаюся, як золота рибка, що видавлює у відповідь посмішку, але раптово збожеволілу. - Не турбуйся, мамо, він вже зрозумів, що це марно.

Я допиваю свій сік до кінця, ставлю склянку на стіл і витираю губи, виходячи із-за стійки. 

Тонка вищипана брова мами витончено злітає вгору.

- Звідки така впевненість?

- Він би прийшов за мною, - просто знизую плечима я з розумним виглядом, схрестивши руки на грудях. - Я знаю його, як облупленого. Кейн прийшов би і спробував переконати вас, але оскільки він жодного разу не з'явився з того дня, він з цим вже змирився. Тобі більше немає про що хвилюватися, мамо.

Наприкінці я намагаюся надати своєму голосу якомога більше сірості, зробивши скрушне обличчя, яке говорить про те, що мене це сильно ранить. Не знаю, наскільки я виглядала переконливо, але мама нічого не сказала. Коротко підібгавши губи, вона кинула, що чекатиме мене в машині, потім вийшла з дому і тихо зачинила двері, залишивши їх для мене незамкненими.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно