Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Коли за дівчиною закрилися двері – мені хотілося рознести всю кімнату. Розтрощити меблі й повибивати вікна.

Та замість цього, я взяв новий келих і налив собі Кереса.

Що це, Дран забирай, було? Що це з нею?

Може, сподівається приспати мою пильність? Прикинеться, що на все згодна, а потім щось утне?

А якщо, ні?

Що тоді? Я ж саме цього і хотів! Щоб вона не заперечувала, не сперечалась, не опиралася. Тоді, в чому проблема!?

Ще один келих полетів у стіну, щоправда, цього разу я допив.

Спустившись до лабораторії, перегнав магію в артефакт. Та тепер зміг це зробити тільки наполовину. Я намагався ще раз і ще раз. Марно!

Вже піднімаючись сходами, відчув що мене охоплює жар.

Я впав на коліна і в голові пролунав низький хриплий голос:

– Айййване, я чекаю на тебе! Я чекаю!

Я притулився спиною до холодної стіни й жар став потихеньку відступати, залишаючи по собі легкість.

Піднявшись на ноги, повернувся в свої покої.

Підійшовши до дзеркала, довго вдивлявся у синьо-білі ниточки блискучої магії, що розтікалася тілом. Приблизно через годину вони згасли.

Спершу магія, яка не хоче полишати моє тіло, потім незрозумілі напади й видіння, а тепер ще й голоси!

Чи можливо, що магія Данаї отруйна саме для мене? Як от Ладарій для відьом?

Думки знов повернулися до дівчини. Цікаво, хто її вдарив? Бетсі? Ні, не може бути! Штовхнути – не без того, та Бетсі нікого в житті ніколи не била!

Тоді, хто? Хтось із гостей? Вейрен?

Я стукнув кулаком в стіну поряд із дзеркалом.

Навіть, якщо і так, та, чи повинен я злитися ? Чи повинен скаженіти, ніби це мене вдарили, а не її?

Звісно ж ні, Дран забирай! Вона клята відьма! Відьма, а не звичайна людина!

Я невесело засміявся. Якби ж то тільки ці слова могли впливати на мої відчуття!

Заснувши, бачив стіну, що світилася синім. Символи роз'їхалися, відкриваючи прохід і я знов почув хрипкий голос:

– Айване, в тебе мало часу!

Прокинувся із важкою головою. В тому видінні, що я бачив біля стіни, того чоловіка назвали Владикою. Якщо, це було минуле, то в Землях Червоних Туманів ніколи не було ніяких Владик.

Наскільки я знаю. Вважалося, що драконоборці прийшли у Бладар після великої битви із Дранами – чорними драконами.

Начебто, колись давно, ми жили на тих територіях, які зараз населяють Драни.

Та чи справді так було?

Історія каже, що існував первісний дракон, який породив Дранів і відьом. Саме йому відьми приносять жертви. Саме він створив могильник Уінтерхейма, який має здатність давати відьмам ще більше сили, в обмін на кров звичайно.

Існує легенда, що той, хто знайде і вб'є первісного дракона назавжди знищить і Дранів і відьом. Та я не вірю в легенди.

Одне я знав точно – потрібно повернутися до стіни й перевірити, чи зреагує вона знову на магію Данаї.

Це нагадало мені, що я ще не наказав виставити там патруль.

На сніданку зібралися гості, що поволі прибували до замку.

Арман із сестрами та матір'ю сиділи поряд. Ротер Вогняний і Райнан Мисливець зі своїми сім'ями та ще багато хто.

Всі гомоніли, в цілому, було весело. Може, Арман і правий. Забагато битв, крові й холоду у Бладарі.

Навіть тепер, під час відносного затишшя, східний загін вбив трьох Дранів, що мало не задерли хлопців у лісі.

– Лерде Айване, ви наче і не з нами зовсім. – посміхнулася до мене Іветта

– Вибачте, люба. Як вам тут? Ви вже знайшли собі заняття до душі?

– Аякже! Ми готуємо список страв до свята. А ще прикраси для банкетного залу. Я подумала, що гірляндами з Ріаронів можна прикрасити усі вікна і зробити з них вінки над дверима.

Я стис ніж так сильно, що метал просто сплющився.

Іветта здивовано глянула на мою руку.

– Все добре, мій Лерде?

Зліва почувся веселий сміх Армана.

– О, сестро, гадаю, тобі краще знайти інші квіти для прикрашання зали!

– Але чому, Армане? Ріарони пахнуть просто чудово і до того ж довго не в’януть. Не розумію!

Арман не перестаючи широко всміхатись, спитав:

– То, Айване, друже, що скажеш, вішати Ріарони скрізь?

Я стис щелепи.

– Знаєте, Лердо Іветто, можливо і справді, ваш брат має рацію, я впевнений є й інші квіти.

– Синку, а що сталося? Що не так з вінками з Ріаронів? – спитала мати.

І я мало не застогнав. Ну, звичайно ж! Звідки мамі знати, як пахне для мене відьма!

Що ж, доведеться погодитись.

– Нічого, мамо, чудова ідея! Іветто, ви молодець!  А тепер, вибачте, мені потрібно дещо зробити.

Я встав і пішов до зимового саду. Думаю, якщо садівники пересадять кущі кудись подалі, у жінок відпаде бажання прикрашати ними весь замок.

Наказавши викопати всі кляті квіти й пересадити за стіною замку, я піднявся нагору до відьми.

Коли увійшов, вона зістрибнула з підвіконня.

Побачивши, що на ній надіто, моя злість закипіла з новою силою.

– Я ж начебто наказав викинути це лахміття. – проговорив спокійно.

– Доброго ранку, мій Лерде. Я гадаю, немає сенсу вводити ваших гостей в оману стосовно того, хто я насправді така. Якщо розізлила вас, вибачте.

Вона опустила очі. І мені б заспокоїтись. Що такого, Дран забирай, вона сказала? Певна логіка в тому була, вона відьма – відьми повинні носити чорне.

Та червона пелена вже затьмарила мій розум.

Я й сам не зрозумів, як опинившись біля Данаї, схопив комір чорної ганчірки й розірвав сукню знизу до верху.

Під нею була тільки коротка сорочка і трусики. Дівчина скрикнула і спробувала відступити від мене.

Секунди, що здалися мені вічністю, я боровся із собою, а потім, все ж таки випустив тканину з рук.

– Я сказав, щоб ти цього більше не носила в моєму замку, що тобі було не зрозуміло?

Я майже чекав на вибух. Чекав, що вона заліпить мені ляпаса, або ж почне кричати, натомість Даная стисла пальці, так що вони побіліли і тихо проговорила: