Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Веремій

Я, мовчки лютуючи, дивлюся на свого ворога. Він стрімко перекочував у цю категорію, як тільки посмів підняти на Злату свою брудну руку. Щелепу зводить, так міцно її стискаю. Мало я йому тоді врізав, ой мало. Треба було ще напіддати. Щоб більше ніколи в житті йому не закортіло образити слабшого. Не тільки жінку.

Всідаюся за свій стіл, відкидуюсь на спинку крісла і переплітаю пальці перед собою. Дивлюсь цьому покидьку прямо у вічі. Моє обличчя зараз непроникне, прикрите щільною маскою байдужості. Це дуже часто виручає мене по роботі та і в житті, чого душею кривити. А от Сотник, схоже, не так добре дбає про свої емоції. Або ж він настільки впевнений у собі?

Я не запрошую цих незваних типів скористатися стільцями, що перед моїм столом, та вони нахабно всідаються без запрошення. Я тільки міцніше стискаю зуби. Гаразд!

Сотник кривлячись крутить головою, розглядає мій офіс. Я би навіть сказав, що він насолоджується. Наче у приємному передчутті якогось дійства. Неприємний холодок проповзає спиною. Не подобається мені ця його самовпевненість і задоволений вид. Годі.

— Надивився? — глузливо кажу, — То може таки скажеш, чого приперся? У мене немає часу, на таких як ти.

Його перекошує. О, це мені значно більше подобається.

— Значить знайдеш час, — гарчить, — Це в твоїх же інтересах.

Як його легко, виявляється, спровокувати. Візьму собі це на замітку. Піднімаю брову.

— Ну, то ближче до справи. Я слухаю.

Давид зло мружить очі. Дивиться на свого супутника. Той ледь киває йому.

— Я маю до тебе пропозицію. Можна сказати ділову, — на останньому слові він дивно запинається. Та я ніяк не реагую, просто байдуже чекаю, що він скаже далі. Його моє мовчання дратує. Я бачу це. Він очікує, що я занервую. Ха. Теж мені суперник.

— Загалом я хочу замнути цю справу з Макаренко. Я в свою чергу також відмовлюсь від обвинувачень.

Я тільки хмикаю. Навіть враховуючи те, що він наче потерпілий, Сотник у значно гіршому становищі. І ми обоє це розуміємо.

— І чому ми маємо піти тобі на зустріч? — мій тон навмисне глузливий. Хочу, щоб він нарешті вибовкав все. Які в нього важелі тиску?

— Нуу, якщо ти не хочеш, щоб твоя..хм..Злата стала дуже популярною, у певних колах, звісно, тоді ти зробиш як я кажу.

Я тільки примружую очі.

— Сотник, ти ж розумієш, що мені потрібно дещо більше ніж пусті погрози.

— Аякже, аякже, — муркоче, мало не потираючи руки, витягує флешку. Крутить її в руках і кидає мені на стіл, — Це, звісно, копія. Оригінал у надійному місці.

— Що це? — я не торкаюся цього маленького залізного квадратика. Гидке відчуття мимоволі розповзається нутром. Чого мені здається, що наче насувається торнадо? Сильне, потужне, нищівне! Яке все в біса зносить на своєму шляху.

— Це відеролик. Там у головних ролях Злата. І я, — він вже не стримує зловіщий переможний вишкір, — Обоє, звісно, у костюмах Адама і Єви. Загалом відео дуже гаряче. Думаю тобі буде цікаво порівняти чи під тобою вона так само шалено стогне і б’ється в екстазі, як і піді мною.

Повисає жахлива пауза. Так, наче час зупиняється і я дивлюся на все збоку. Так, ніби Сотник ще не встиг промовити цих слів, які змінюють все. Ставлять саме існування таких важливих для мене речей, як от стосунки з коханою жінкою, під питання. Бо це може зламати. Не мене — Її.

Я вже не стримуюсь. Ці його слова породжують такі реальні картинки їхнього злиття, що мені геть зносить дах. Я підриваюсь, кулаки стиснуті, у очах шугають грім і блискавки. Вони готові трощити і спопеляти.

— Геть! — гарчу. 

— Ти мене, здається не розчув..

— Геть кажу, з-перед очей! — мої лють і гнів здається можна помацати руками, вони так і разять.

Вилітаю з-за столу і хапаю цю гниду за комір. Тягну його до виходу. Коротенький чоловічок, що прийшов разом з Давидом, намагається щось мені прокричати. Та я не чую. Сотник теж щось хрипить. Нарешті до мене доходить зміст його слів.

— Якщо не замнеш справу — всі порносайти отримають це відео, всі будуть бачити як гарненько трахається твоя Злата. І, можливо, багато хто отримає її адресу. Анонімно, звісно. Ще б пак — це ж миле діло, скористатись послугами такої гарячої розпусниці.

На цих словах, думав уб’ю гада. Та голос розуму нарешті вирвався на волю. Я викидую його у прийомну. Гидливо струшую руки, наче тримав щойно, щось надзвичайно мерзенне. Хоча, так воно і було. Повертаю голову в сторону столу особистого помічника. Перелякана Злата підірвалася на ноги і нерозуміюче переводить погляд з мене на Сотника. Дідько! Якщо він говорить правду — то це її зламає, просто зітре в пил.

Треба прочистити думки. Благо цей дурень більше нічого не ляпає і звалює з прийомної. Швидко підходжу до Златиного столу, хапаю трубку з стільникового телефону. Набираю охорону.

— Це Бриль. Прослідкуйте, щоб пан Сотник із супутником негайно покинули офіс.

Кладу трубку. Важко дихаю.

— Веремію, що... що сталося? Чого він хотів?

Трясця! Не думаю, що їй зараз це варто говорити. Спочатку потрібно все перевірити. Що як відео — банальний фейк, фотошоп. Можливо навіть високоякісний. Та гіркота вже заповзає сумнівами у душу.

— Нічого. Наразі, нічого такого чого я б не вирішив, — бачу, що не вірить, — Кицю, не зважай на цю потолоч. Не псуй собі нерви. Гаразд?

Вона здивовано і навіть трохи ображено дивиться. На скільки ми вже зблизилися. Я можу вгадувати її настрій лише по натяку на емоцію на обличчі. Ця жінка заповзла мені в саму душу, впилась під шкіру, всоталась в кров і носиться жилами моїм нутром. За неї я готовий стирати в пил — будь-кого і будь-що. Зроблю все, що потрібно, аби тільки їй нічого не загрожувало.

От же ж Сотник! Начувайся! Якщо це повна маячня, то рідна мати тебе не впізнає! Ти в мене почухаєшся там, де й не свербить! Сквитаюсь! Сповна!

Вона непевно киває. Цілую її у скроню і повертаюся у кабінет. Підходжу до столу. Флешка й далі лежить на тому ж місці.