Читати книгу - "Меч Сагайдачного"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
...Два дні вже не розмовляють з Іваном і навіть не дивляться в його бік брати Звані й лях Антонім. На коротких привалах пан Бродський двічі вибивав із його рук глечик з водою. Бити, звісно, не зважилися, пам’ятаючи зв’язаних у степу «вовків». А ось тепер кашу відібрали.
І дивна річ! Потонув у своїй глибоченній печалі козак Сірко. Голови не піднімає, ні на що не відгукується. Ніби помер чоловік. Знищені всі його надії. Не виконав він доручення покійного гетьмана, а тепер ще везуть на муки й смерть до самого Стамбула. Ба більше: разом із ним на муки й смерть везуть людей, які нічим не завинили. Хіба тільки тим, що вони люди честі й корилися волі свого благодійника. А що стосується шинкаря, то тут просто непорозуміння. Непорозуміння, яке вартуватиме йому життя.
Знає про це Йонатан, але вже не ридає і не молиться пошепки своєму богові. Смиренним як ягня став. Навіть коли цирульник і варта корчилися від сміху, спостерігаючи за тим, як він перевтілюється в грізного козака, Йонатан лише загадково усміхався. А чому? Не казав сам. Та й ніхто тим не цікавився.
І ось, після дводенного голоду поглинаючи шматок твердого коржа, шинкар несподівано розсміявся. Від того сміху брати Звані аж на ноги схопилися, а Антонім співчутливо зітхнув.
— Що таке? — лагідно запитав пан Бродський.
— Може... Як тебе... Ага, Йонатан... Ти трохи той... Здурів? Та не пора ще. До Стамбула два дні плисти. А там стільки ще до тортур... Поживемо ще, — навіть посміхнувся шинкареві пан Ковальський.
Але тільки насміявшись відповів київський шинкар:
— Великі ви воїни і хоробрі люди, панове мої добрі. І великої честі. Такої великої, що заради неї пішли в землі чужі. І тепер готові голови свої скласти на потіху султанові. Розумні голови. Ох і розумні! Але я хочу запитати ці голови...
І замовк. Не витримав першим пан Ковальський:
— Та питай уже.
— Гаразд, кажи. Я відповім, — змилостивився й пан Бродський.
Позітхав Йонатан і не став більше мучити:
— Ох і важка від сумних думок стала моя голівонька. Сто разів уже побачив її в крові на бруківці стамбульської площі. Але коли цирульник торкнувся своєю бритвою моєї голови, раптом спорожніла вона від жаху. І що найдивніше?
І знову замовк.
— Може, у вухо йому дати? Так швидше буде, — запитав у пана Ковальського пан Бродський.
— Не впевнений, — знизав плечима той.
— Не треба у вухо, — замахав руками шинкар. — Цікава думка раптом оселилася в тій порожній голові. І знаєте яка?
Пан Бродський рішуче ступив до того, хто знайшов іще одне запитання.
— А думка така, — зупинив його за півкроку Йонатан. — З діда-прадіда мій рід веде торгові справи біля Львівської брами Києва. І я трохи знаю, що й по чому. Ото й задумався: скільки потрібно золота, щоб навантажити дві величезні мажі дорогими стрілами? Адже київські зброярі — великі майстри. Вони роблять найкращі стріли, тому й дорого за них беруть. Але щоб виготовити стільки стріл, потрібно багато часу. Це і заліза накувати, і деревини вистругати, і пір’я наскубати, і все правильно скласти, щоб стріла була в рівновазі й не надто вібрувала в польоті.
— І що? — вирішив поквапити шинкаря пан Дзевульський.
— А те, що ці стріли замовляли ще із зими. Якщо не раніше. І при замовленні давали завдаток. А потім і решту грошей. Себто хтось це придумав і оплатив. Якщо це Іван, як він стверджує, — то звідки у звичайного козака стільки грошей? Та й хто з гільдії майстрів його послухається? Хто він для них? Ну, козак зі славним чубом, але ж іще геть молодий, я б сказав, надто вже юний козак. Отже, хтось більш поважний домовлявся зі зброярами, щоб ті зробили це таємно від польських урядовців. Тому що ляхи суворо наглядають за роботою зброярів. Правду кажу, пане Дзевульський?
Той лише кивнув.
— Ось бачите! І знову ж: хто міг змусити чумаків везти на землю ворога в подарунок зброю? Нехай чумаки не знали, але отаман мусив знати. Адже він перед виходом мажі перевіряє. І Тадеєві пальця в рот не покладеш. Якщо дав згоду, то знав, кому й чому. Зрештою, до Івана він ставився з пошаною, як і ті четверо січовиків. Виходить, не простий собі козачок Іван Сірко, однак і йому самому все це не під силу. А якщо той, хто міг це зробити або допомогти зробити, — розумний і багатий чолов’яга, то дуже сумнівно, щоб він не знав, що Мехмед Гірей уже не хан Криму, що він уже в темниці багато місяців. Як такого не знати? Адже це навіть панові Бродському відомо. Чому б не розпитати його? Не розпитали... От і питання: а чи не затіяли все це для того, щоб волею хана відправити декого у Стамбул? І не просто так, а на очі самого султана? З мечем і посланням до нього?! Ось тільки про те, а що ж далі, я все не можу здогадатися. Якщо це така хитрість, то навіть моя голова розгадати її не годна. А в мене голова київського шинкаря!
І Йонатан розвів руками, заледве не проливши свою кашу.
Увесь час, доки шинкар ділився своїми думками, ніхто й не торкався їжі. А коли той закінчив, пан Ковальський узяв порожню миску і вділив зі своєї половину каші. Туди ж доклав зі своєї пайки і пан Бродський. А відтак уклав ту миску в руки Іванові, додавши зверху частину коржа.
— Може, хочеш щось сказати?
Іван Сірко усміхнувся:
— Надто вже ти незвичний без бороди, пане Бродський. А бородою шрам на вилиці приховував? Із таким шрамом нелегко серед людей сховатися.
— Як і з плямою під губою, — усміхнувся у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч Сагайдачного», після закриття браузера.