Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"

— Важко відповісти на це питання,— врешті сказав Абендсен.

— Ні, не важко.

Тепер уже всі гості в кімнаті вмовкли. Вони дивилися на Джуліану, яка стояла поруч із Кароліною та Готорном.

— Перепрошую,— сказав Абендсен,— так швидко відповісти я не можу. Доведеться вам із цим змиритися.

— Тоді чому ви написали цю книгу?

Вказуючи на неї своєю склянкою, Абендсен запитав:

— Для чого ця шпилька на вашій сукні? Вона відлякує небезпечних духів світу незмінності? Чи просто тримає на місці декольте?

— Чому ви змінили тему? — запитала Джуліана.— Чому уникаєте мого запитання і замість цього робите такі безглузді зауваження? Це несерйозно.

Готорн Абендсен сказав:

— У кожного свої... технічні секрети. У вас свої, в мене свої. Читайте мою книгу і сприймайте її як належне. Так само, як я сприймаю те, що бачу.— Він знову вказав на неї склянкою.— Не намагаючись докопатись, справжнє воно там у вас чи зроблене з опорних дротів і поролону. Хіба це не є частиною довіри до природи людей і до того, що ви взагалі сприймаєте зором?

Джуліана подумала, що він тепер якийсь дратівливий і схвильований, уже не схожий на ввічливого господаря. Кутиком ока вона помітила, що обличчя Кароліни також стало напруженим і роздратованим: губи стиснуті, а усмішка зникла геть.

— У своїй книзі ви показали, що вихід є,— сказала Джуліана.— Хіба не це ви мали на увазі?

— Вихід,— іронічно повторив він.

— Ви багато зробили для мене. Тепер я бачу, що нема чого боятися, нема чого хотіти, ненавидіти або уникати, як і немає від чого тікати. Нема що переслідувати.

Він пильно дивився на неї, погойдуючи склянкою, не відводячи погляду.

— На мою думку, в цьому світі є багато вартісних речей.

— Я розумію, що відбувається у вашій голові,— сказала Джуліана.

Вона часто бачила цей вираз обличчя в чоловіків, але тепер це її не засмучувало. Вона вже не почувалася так, як колись.

— Згідно з досьє гестапо, вас приваблюють такі жінки, як я.

Вираз обличчя Абендсена лише трохи змінився, коли він мовив:

— Гестапо не існує з 1947 року.

— Тоді СБ, чи як його там.

— Ви б не могли пояснити? — різко сказала Кароліна.

— Я намагаюся. Я приїхала у Денвер з одним із них. Вони врешті-решт будуть тут. Вам краще поїхати кудись, де вони не зможуть вас знайти, замість тримати двері навстіж, впускаючи кожного, як-от мене. Коли сюди їхатиме наступний... поруч не трапиться когось такого, як я, щоб його зупинити.

Абендсен помовчав.

— Ви сказали «наступний». А що трапилося з тим, з яким ви разом приїхали у Денвер? Чому він не з вами?

— Я перерізала йому горлянку.

— Неймовірно. Коли таке тобі каже дівчина, якої ти раніше ніколи в житті не бачив.

— Ви мені не вірите?

— Звісно, вірю,— кивнув Абендсен.

Він усміхнувся їй, сором'язливо, лагідно і розгублено. Очевидно, йому й на думку не спало сумніватися.

— Дякую,— сказав він.

— Сховайтеся від них, будь ласка.

— Ну, ми намагалися, як ви знаєте. Ви напевно читали про це на обкладинці... Про всю ту зброю й електричний дріт. Там так написано, щоб складалося враження, ніби ми й досі ретельно вживаємо усіх можливих пересторог.

Його голос звучав сухо і втомлено.

— Ти міг би хоч зброю носити,— сказала йому дружина.— Я знаю, що одного дня тебе пристрелить хтось із тих, кого ти запросиш, з ким розмовлятимеш. Якийсь нацистський профі помститься тобі за все. А ти й далі будеш філософувати, точнісінько як зараз. Я знаю, що так воно й буде.

— Якщо вони захочуть, то дістануть будь-кого,— сказав Готорн.— Високий замок та дріт під напругою не врятують.

«Ти налаштований так фаталістично,— подумала Джуліана.— Змирився з власною загибеллю. Тобі про це відомо так само, як було відомо про той світ у твоїй книжці?»

— Вашу книгу написав оракул,— сказала вона.— Правда?

— Хочете правду? — запитав Готорн.

— Я хочу почути правду і заслуговую на неї,— відповіла Джуліана.— За те, що я зробила. Хіба не так? Ви знаєте, що це так.

— Оракул,— сказав Абендсен,— міцно спав увесь час, поки я писав книгу. Міцно спав у кутку мого робочого кабінету.

У його очах не було веселощів. Натомість обличчя витягнулося і здавалося ще серйознішим, ніж раніше.

— Розкажи їй,— втрутилася Кароліна.— Вона має рацію: вона заслуговує на відповідь за те, що зробила для тебе. Або ж я розповім вам, місіс Фрінк,— звернулася вона до Джуліани.— Готі кожного разу робив вибір. Повторюючи це тисячі разів. За допомогою значення рівнів книги. Щодо історичного періоду. Теми. Персонажів. Сюжету. Це зайняло багато років. Готі навіть запитував в оракула про те, наскільки успішною буде книга. І оракул відповів, що це буде величезний успіх, перший справжній успіх в його кар'єрі. Отже, ви правильно вгадали. Очевидно, ви самі часто користуєтеся оракулом, якщо здогадалися.

— Цікаво, навіщо оракулу знадобилося написати роман? — сказала Джуліана.— Ви ніколи не думали запитати в нього? І чому роман саме про те, як німці і японці зазнали поразки у війні? Чому саме такий сюжет, а не інший? Що там такого, чого оракул не може сказати нам безпосередньо, як робив це раніше? Має ж бути якась різниця, ви так не думаєте?

Ані Готорн, ані Кароліна нічого не відповіли.

— Ми з оракулом,— врешті відказав Готорн,— давно дійшли згоди щодо розподілу плати за авторські права. Якщо я запитаю, чому він написав «Сарану», мені доведеться віддати йому мою частку. Таке питання означатиме, що я лише друкував, а це не відповідає дійсності і не справедливо щодо мене.

— Якщо ти не хочеш, тоді я його запитаю,— сказала Кароліна.

— Це не твоє питання,— сказав Готорн.— Хай запитає вона.

— У вас незвичний розум,— сказав він Джуліані.— Вам про це відомо?

— Де ваш примірник? — запитала Джуліана.— Свій я залишила в машині біля мотелю. Однак я привезу його, якщо не дасте мені ваш.

Готорн розвернувся і рушив кудись. Джуліана з Кароліною йшли за ним крізь кімнату, повну людей, до зачинених дверей. Там він їх і