Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На другий день вранці-рано,
Поки тьмяно - не погано,
Потім заграва кровава
Весь край неба облила.
Тут половців вся орава
Жваво вхопила за зброю,
Зараз до нового бою
Проти міста поплила.
Та ось, наче смерті яма,
Відчинилась міська брама
І з дружиною малою
Вийшов князь з Переяслава.
Князь був молодий і бравий,
Та половці в одній хвили
Полк довкола обступили,
Танець почали кровавий.
Діло, бачилось, не трудне
Малу горстку роздавити,
Хоч би в крові утопити.
Але ось прийшло полудне,-
Мала горстка не маліє,
Тільки трупи сіє й сіє,
А князь, наче бог війни!
Куди ступить - стеле трупи,-
Половчанок то сини,-
А у своїх в тяжкій хвили,
Сам незломний, повний сили,
Ярим словом серце гріє.
Тут Кончак захтів завзятий
Свою силу показати
І князя з коня зсадить;
Він прискочив хижим бісом
І сягнув довжезним списом,
Аби лівий бік пробить.
Та не вдав таку він штуку,
Здужав лиш у ліву руку
Списа вістря запустить.
Скрикнули половці втішно;
Скочив знов один поспішно,
Списом теж князя вколов,
Але князь його негайно
Втяв мечем, і він нечайно
Повалився стрімголов.
Втім, знов, наче смерті яма,
Відчинилась міська брама,
З брами ж, мов кровава мгла,
Вийшла друга часть дружини,
Що зо страху без причини
Вранці враз з князем не йшла,
А тепер, в гарячу хвилю,
Бодрість чуючи та силу,
Йому в поміч надтягла.
Розгорілась кров юнацька.
Вдарили в їх тлум зненацька,
Найгустіший вал знесли
І князя усередині
В найстрашнішій різанині
Зраненого віднайшли.
Він ще на коні держався,
Не подався й не піддався,-
Та тепер його міщани
За його тяжкії рани
Зараз в город повели.
А за містом січ кровава
Аж до вечора тривала,-
Ніч зробила їй конець.
І Кончак на сон склонився,
Та вночі йому приснився
Мов від матері гонець.
Став при нім, почав казати:
«Докоряє тобі мати,
Чом на Київ ти не йшов?
Нащо Переяслав рушив,
І до втрати люд свій змусив,
І пролив князівську кров?»
«Переяслав!» - іспросоння
Викрикнув Кончак, і втім
Щез гонець, і з сну тяжкого
Пробудився він зовсі́м.
Тут ватажки половецькі
В його вежу надійшли,
Помовчали добру хвилю
І ось що йому рекли:
«Хане, нам несила далі
Отсей город добувать.
Згибла наших половина,
Й нам біди не минувать.
Наша рада - якнайшвидше
В дике поле мандрувать».
Встав Кончак, не сперечався,-
Ніяко йому було,-
І зняли половці табір,
Поки сонце ще зійшло.
Рушили на схід, як хмара,
Що свій висипала град;
Лиш Кончак мов отягався,
Якось позаду лишався,
Мовби з милим чим прощався,
Й обертався все назад.
Ідуть півдня; невесела
Многих ранених їзда;
Навіть на здорових душі
Сум і туга насіда.
Втім, на полі щось там блиска
На подобу муравлиська
Чи орлиного гнізда.
«Город! Город! - мимоволі
Всі половці гомонять.-
Нумо, вдармо на той город!
Він не буде нас спинять,
Адже впорожні вертаєм!
Що в нім, все позабираєм,
А на решту силу маєм
Із землею все зрівнять!»
І коменди не чекали,
Закричали, загукали,
Жваво рушили до брам,
Та знайшли собі на диво
Те саме кроваве жниво
Тут, як перше було там.
Був се город невеликий,
Без князя і без владики,
Та міщан хоробрих мав;
І лежав він близ болота,
І була комусь охота -
Римом хтось його прозвав.
Не злякалися міщани,
Як половці надтягли;
Самі старші огнищани
Заборола облягли
Та камінням, і корінням,
І палками, та дрюками
Перший напад прийняли.
Та їм сталася пригода:
Не вдержавши тиск народа,
Заборола впали два;
В пролом той половці впали
І тут тільки показали
Хижість тигра й силу льва.
Котрих старших - убивали,
А молодших в полон брали,
Кого здужали спіймать;
Та було їм дивно з того,
Що народу так немного,-
Взяли всього сотень п’ять.
В городі хаток не густо,
Та в хатках тих майже пусто.
І жінок зовсі́м нема.
І половці зміркували,
Що даремно добували
Те гніздо. Та що ж, дарма!
Добули та й запалили
Й далі валом повалили,
А всіх в’язнів присилили
Душ по десять до ярма.
І пита Кончак одного:
«Що таке, що так немного
Вас у місті тім жило?» -
«Та жило нас трохи більше,
Але все, що здоровіше,
І молодше, і жвавіше,
В комиші он ті пішло».
Став Кончак і здивувався,
Але зараз догадався
І до своїх став гукать:
«Гей же, браві, до одного!
В комишах полону много,-
Комиші перешукать!»
Браві рушили послушно
В комиші та однодушно
Кинулись стежок шукать;
Та котрі в комиш ввійшли лиш,
Тут же всі і потопились,-
Було сотень їх із п’ять.
Решта ж, що була на суші,
К Кончаку прийшла у скрусі,
Аби дати йому знать.
І накинувся на бранця
З лютим вереском Кончак:
«Як ти смів мене дурити,
Стільки душ ввігнати в сак?» -
«Та ви, хане, не питали,
Як у комиші входить;
Було зразу пошукати,
Хто б туди вмів проводить».-
«А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поеми - т. 5, Франко І. Я.», після закриття браузера.