Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

В Америку мені їхати не хотілося, але довелося всупереч бажанню.

Одинадцятого травня о четвертій годині вечора прибули у велетенське місто Нью-Йорк і причалили до пристані.

Коли пішли в місто гуляти, мене здивувало громаддя будинків. Траплялися вулиці з такими високими будинками, що, йдучи, почували себе, ніби в глибокій ямі.

…Стоять в ремонті три тральщики, приготовлені для Росії. Коли ми на них перейшли і подивилися, то переконалися, що ремонт не лишене закінчено, навіть не розпочато. Машина і котел були старі, розбиті — такими ж і залишилися. Лише поставили гармати та сяк-так обладнали житлове приміщення, хоча все одно мешкати в ньому неможливо.

Готувалися повертатися в Росію, але на одному судні трапилося нещастя. Тільки стали зніматися з якоря, лопнула нафтова трубка і виникла пожежа. За кілька хвилин увесь корабель охопило полум'я. Вогонь підступав до погребів, де були снаряди, і, щоб уникнути вибуху, ми відчинили кінгстони і затопили погреби. Через п'ятнадцять хвилин корабель пішов на дно.

Тривалий час ми були абсолютно бездіяльні, погано харчувалися. Каюти нагадували камери попереднього ув'язнення. В казармах нас щодня відвідували два російські попи. З нами бесідували про події, що відбуваються в Росії. Один з попів заходився навіть навчати матросів англійської мови.

Нас почали запрошувати всією командою на спеціально влаштовані вечори. Перший такий вечір організували самі американці. Потім була зустріч російських колоністів в Америці.

У вітальні — буфет, у загальній залі дуже багато росіян — чоловіків і жінок. Нас посадили в крісла спереду, ззаду й з боків місця зайняла публіка.

Першим на сцену вийшов редактор газети «Русское слово». Його промова була довга. Спочатку він привітав нас від імені всіх російських колоністів Америки, потім завів мову про емігрантів, описав їхнє життя, те, що їх змусило приїхати сюди і як вони сумують за Росією. Тут же редактор сказав кілька улесливих слів на нашу адресу.

Один з працівників газети «Русская земля» висловив якусь недоладну думку, але йому не дали докінчити, і він хутко зник. Після нього виступив представник російських «механіків». Цей оратор також навів випадок з революційної боротьби на Чорному морі в 1905 році. Він багато разів згадував колишнього царя, доречно й недоречно. Його виступ не справив ніякого враження.

Один за одним піднімалися оратори, і всі говорили про нас, називали нас захисниками Батьківщини. Всі вони сипали улесливими словами.

У Бостоні також запрошували на халтурні вечори, але команда зовсім мало брала в них участь.

Скільки й жиди у Бостоні, щотижня почали одержувати гроші, якісь «недоодержані» й «недодані».

Я не можу пояснити, чому під час стоянки в Бостоні мною оволоділа апатія. У чім причина, не знаю. Писати лінь, а тут ще серед команди почалися бійки, сварки. Ще й до мене приходять в комірчину, зазирають у мій зошит, цікавляться:

— Що це ти, Сергійку, все пишеш, не набридло тобі?

Я страшенно не люблю, коли хтось зазирає до мене в зошит, коли пишу, хоч нічого секретного й немає, та мене це дратує.

…Ленін! Більшовики! Революція! Російський пролетаріат! Мир! Свобода! Братерство!

Після того як гору взяв уряд Леніна, деякі американці почали дивитися на нас неприязно. А з Росії щодня надходять невтішні новини. Там громадянська війна.

Одного разу з'явилася поліція і вчинила обшук, шукала зброю.

Двадцять четвертого листопада стало відомо про підпільну роботу наших офіцерів в Америці. Наш дивізіонний начальник князь Голіцин видав наказ: «Увесь дивізіон прикомандировується до американського Атлантичного флоту. До російських матросів застосовується американський військовий дисциплінарний статут. Вся влада переходить до рук командира».

Тепер невелика купка офіцерів, які, відчувши себе в Америці сильнішими, намагаються за допомогою американського уряду відібрати в нас право матроса-громадянина і оголосити себе миколаївськими владарями.

Ні, цьому не бути ніколи! — сказала команда, всі як один. У нас може забрати ці права лише той, хто нам їх дав! Ці права нам дав російський пролетаріат.

Ми, російські моряки, залишаємося солідарними з гаслом російського пролетаріату. І завжди будемо разом з ним, де б ми не були, на свободі чи за ґратами!

Нас не налякають ні погрози офіцерів, ні те, що нам більше не дадуть грошей, ні те, що не буде нам ніякої допомоги.

Нас можуть арештувати чи взяти в американську армію. На ці погрози команда відповіла спокійно: нам однаково, хоч би нас повели на розстріл.

Перша партія наших матросів поїхала в Сан-Франціско восьмого грудня. Нас перевели в Морський дім одинадцятого грудня. А решту команди з тральщиків № 43 і 44 переведуть, напевно, сімнадцятого грудня, і там усі разом поїдемо в дорогу нашу Росію.

Хай живе єдність! В єднанні сила! Коли сядемо на пароплав, скажемо:

— Америко, гуд бай!

Нью-Йорк. 15 грудня 1917 року.

МОРСЬКИЙ ДІМ»

У Владивосток ми прибули другого лютого. Отже, за два роки мого плавання я здійснив кру-госвітку, об'їхав навколо земної кулі.

У Владивостоці прожили два тижні. А п'ятнадцятого лютого ми вирушили в Петроград, бо там перебуває наш екіпаж. Ми вирушили в свою частину для подальшої служби».

І на Байковому, і на Деміївському кладовищі в Києві я шукав могилу Сергія Вовка — він, сказала мені Олександра Митрофанівна, похований там тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року.

Але могили його не знайшов. Час запорошує сліди. Лише в пам'яті людей все залишається навічно. Та не перестає пінити хвилі океану славний нащадок гордого «Варяга» — сучасний ракетний крейсер, з яким наш «Витязь»