Читати книгу - "Роксоляна, Осип Фадєєвич Назарук"

вона ні разу не заговорила при тім про Коран, переконувало його, що вона вже наскрізь стала мусульманкою, бо з досвіду знав, що позірно навернені на мусульманство люблять багато говорити про Коран, особливо тоді, як домагаються чогось. «Вправді, багато вчених говорило, що жінка не має душі, але ся, очевидно, має душу», — подумав. І ще яку!

З задуми вирвали його таки його власні слова, котрі вимовив несподівано для себе самого:

— Я завойовник і розумію душу завойовників. Ти здобула мій гарем, а потому, кажу тобі, возьмешся і до здобування моєї держави…

Говорив се так, мовби цікавість, як се виглядатиме, перемагала в нім усі інші думки.

Вона не зрозуміла відразу й по-жіночому відповіла:

— Побачиш, що тобі не буде зле по здобутті гарему! А державу — як же я можу здобути її?

— Наперед схочеш знати всі її тайни, почавши від першої: не перешкоджай у праці чесним людям!..

— Тайни держави? — запитала, й очі їй засвітилися, як дитині, котрій покажуть гарну забавку.

— Так! Держава має свої тайни, подібно як подружжя життя, — сказав, вдивляючись у її очі.

Не питала, які дальше. Бо була ще надто пересичена радістю своєї побіди над гаремом. І не хотіла непокоїти чоловіка ненаситністю. Але в голові сплітала свої спомини й думки про могутність від першої зустрічі з ним. Сплітала з тим, що він тепер сказав. І здавалося їй, що за сим першим здобуттям мусить прийти якесь друге, третє, десяте. Як воно приходитиме, ще не знала. І навіть не знала, що саме приходитиме. Але слова чоловіка не виходили їй з тямки. «Таємниці держави! Їх, певно, можна знайти у війську й на війні», сказала собі.

I постановила побачити колись війну, бо там найяркіше мусить блистіти кривавий кришталь влади.

Твердо постановила ждати, аж поки лучиться нагода, побачити війну. Знала, що війна страшна. Бо чула про неї немало та й сама бачила й пережила татарський напад. Розуміла, що більше захопила її охота побачити війну зблизька, з самого нутра.

Нараз засвітило їй у головці, мов у церкві на Великдень. Адже при тій нагоді могла побачити чудові країни заходу, про котрі так гарно оповідав Річчі у школі невольниць, у Криму! Де він тепер?I де може бути Кляра? Iрина? I… батько та мати…

Засоромилася, що так рідко згадувала про них. А прецінь вони були такі добрі для неї… Вже двічі посилала з купцями розвідчиків у Польщу, щоб довідатися, що з ними сталося. Але купці привезли тільки вістку, що всякий слух по них пропав. Що ж мала робити більше? Тепер усі її думки були захоплені сином і війною. Кривавий кришталь влади, який раз заблистів перед очима її душі, полонив її вже назавше.

Думала, що аби той кришталь посісти, треба його наперед побачити в огні і зрозуміти. Думала до ранку.

* * *

На другий день рано султан особисто наказав привести до себе євнуха Гассана. Переслухав його без свідків. Гассан трясся весь час, як осиковий лист. І раз у раз повторяв:

— Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав мені так говорити.

— А нащо ж ти так говорив, коли знав, що се неправда?

— Бо везир казав.

— Адже ти знав, що се неправда!

— Знав.

— То чому ж ти говорив?

— Бо везир казав.

— І гроші обіцяв?

— Обіцяв.

— І ти тому так говорив?

— Тому. Але я вже більше не буду.

— Певно, що не будеш, — закінчив допити султан. Над вечером євнуха Гассана зашили в мішок і понесли топити в Босфорі. Він ще в мішку кричав:

— Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав мені так говорити! Й обіцяв за те багато грошей і дім у Скутарі!..

— Там порахуєш ті гроші, — відповів оден з яничарів, що кидали в море чорного Гассана. Заколихалося море, і тільки водні круги покотилися по нім. Так погиб Гассан, євнух Роксоляни.

I так закінчилися хрестини султанського сина Селіма.

* * *

Хассеке Хуррем казала собі докладно оповісти про те, як топили Гассана. Й опісля кілька разів ходила на місце його страчення. Ще довго потім непокоїв її чорний Гассан: снився їй, як рахує золоті гроші на дні моря, на міленькім пісочку між червоними коралями…

А кришталь влади над гаремом вже мала в руках! Тепер видніло перед нею ціле море криштальне і як кров червоне… А сонце над Стамбулом сходило раз у раз таке криваве, що побожні мослеми ставали здивовані й молилися до всемогучого Аллага, щоб відвернув нещастя від роду падишаха. Бо всі вірили, що його нещастя було б нещастям усеї держави і народу.

* * *

Як показати всему дворові султана свою побіду над гаремом? Над сим думала тепер султанка Ель Хуррем. Хотіла се зробити якнайделікатніше, але виразно. Ріжні думки приходили їй до голови. Рішилася на дві. Післала свого учителя до ради улемів, імамів і хатібів з повідомленням, що зачинає будувати величаву святиню для Аллага.

— Благословенне хай буде ім'я її, як ім'я Хадіжі, жінки Пророка, сказав на ту вістку старий Пашасаде, з котрим усі науки зійдуть колись до гробу. І повторила ті слова Висока Рада ісламу з лицем, оберненим до Мекки.

А тоді молода султанка Ель