Читати книгу - "Четверо в яхті"

Андрійко коротко розповів чутки про Гожиялки: що тут нечисто, є всякі страхіття; і такі думки дуже поширені, бо хлопці почули їх ще під Момайнами, далеко звідси, від прабабки з родини Дендів. Навіть тепер ці легенди обростають новими подробицями, як про це свідчать скарги Агнешки на різні особисті нещастя, які спіткали її в Гожиялках.

Бальбінський лежав горілиць і слухав Андрійка без особливого ентузіазму; це розпалювало хлопця, він намагався переконати етнографа, що це важливі справи, і тому підсвідомо прикрашував свою розповідь.

— Зрештою, не тільки Агнешка! — промовив він наприкінці. — І родичка пані Сикусової теж підтвердила. Вона каже, що в палаці є привиди. Над маврітанським входом, наприклад. В околиці кажуть, що тут можна дістати цеглиною по голові, бо в палаці є такий амурчик…

Бальбінський спокійно курив. Андрійка це дуже мучило. Він почував себе шмаркачем, який морочить голову серйозній людині. І тому вів далі, вбачаючи в цьому єдиний вихід.

— А найгірше нібито в башті, над нашою кімнатою. Там навіть Суламіф щось пронюхала.

— Пацюка.

— І я сам… — вирвалося у хлопця швидше, ніж він подумав.

— Ти сам бачив чорта? Ну, який він? Рогатий? З хвостом?

Розсердившись на самого себе, Андрійко замовк. Як йому передати неясні і мінливі почуття, що охоплювали його в темряві башти? Фанера? Він був правий, що не говорив про це своїм товаришам. Коли ця мила, культурна людина висміює його, так як би тоді хлопці…

— Ну? — вів далі Бальбінський. — Ти вже образився? Якщо хочеш бути етнографом, то не ображайся, коли тобі не вірять на слово. Етнографія — це теж наука. А кожна наука спирається на віру в факти і недовір'я до слів. Ну, то що ж ти сам?..

Андрійко хвилину вагався, а потім розповів про один факт, у якому він не сумнівався, — пропажу ключа.

— Цікаво! — сказав Бальбінський. — А Сикус?

— А навіщо він їм? Сама пані Сикусова напередодні дала нам цей ключ. Зрештою, кімната була тоді незамкнена…

— Ну, а як ви собі це пояснюєте?

— Не знаю.

— В усякому разі, якщо це зробив дух, то він не високого рангу. Адже справжній дух не користується ключем. Дірки від ключа цілком досить для нього, так же? Е, я бачу, що ти й сам трохи в ці духи… га? Ну, признавайся!

Андрійко замовк тепер уже надовго. Бальбінський зорієнтувався, нарешті, повернувся до початку розмови.

— Ну, ти казав мені про цю Агнешку. Хто вона, мазурка?

— На жаль, з Курпів.

— Ти розповідав про якісь нещастя…

— Ну, як ці корови подохли.

— Коли?

— Не знаю… Кілька років тому.

— Та-а-ак… — підсумував Бальбінський. — Геть перевелися сучасні духи. Крадуть ключі і постачають пацієнтів повітовому ветеринарові.

Він підвівся, потягнувся, глянув на годинник. П'ята година.

— Ходімо! — сказав він, нарешті, зовсім розчарованому Андрійкові. Веди.

— Куди?

— До твоєї Агнешки. Хай нам складе звіт про діяльність місцевих надприродних сил!

Андрійко не вірив своїм вухам.

— Ви справді хочете?

— Я не думаю, що знайду там залишки старопольського народного епосу, але… Ходімо, ходімо…

Вони рушили, по дорозі надіваючи сорочки на розпалені тіла.

— Тільки з нею нелегко! — попередив Андрійко. — Лаятись, то вона лається. Але як її спитати прямо, то зразу все валить на власного чоловіка.

— Типова страховка від надприродних сил! Дикуни не кажуть «ведмідь», а кажуть «він». Цікаво, цікаво! Ходім. У мене є свої методи, завдяки яким жінка перестає говорити про чоловіка і починає про чорта.

Слід визнати, що пан Бальбінський не перехвалював себе, коли говорив про вміння витягувати у людей визнання. За допомогою кількох слів і багатьох усмішок він зумів непомітно випитати в Агнешки все, що вона знала, — різні чутки, місцеві бабські плітки і, нарешті, її особисті спостереження.

На жаль, як і передбачав Бальбінський, слідів народного польського епосу він не знайшов. Взагалі тут було мало епічного, гола фабула, майже ніяких героїв. Були тільки дві речі: страх, що мов імла над болотом з незапам'ятних часів висів над цією місцевістю, і нещастя, які з покоління в покоління траплялись з людьми, підтверджуючи цей страх. І, звичайно, спроби з'ясувати собі і те, й друге. Несміливі, невмілі спроби, — видно, що робили їх люди з не дуже широким світоглядом.

Ось як — уже після певної літературної обробки — виглядали гожиялківські надприродні явища, бачені очима старої Агнешки Курдибової з Сярчої Лонки, гміна Вах, повіт Остроленка.

Над Снярдвами з давніх-давен тяжило прокляття Озеро нібито велике, а все-таки жодного великого міста над ним не було. Піш — повітове містечко — волів відповзти від Снярдв за кільканадцять кілометрів. Навіть Миколайки на всякий випадок влаштувалися осторонь.

На берегах озера є лише кілька сіл, і то дуже жалюгідних. Найбільше село, з найкращими дівчатами — Вейсуни — розташоване теж над бухточкою, а не на самому озері.

Навіть повітря тут погане. І волога імла тут стоїть довше, ніж десь в іншому місці. Звідси часті захворювання легенів. Багато й ревматиків. І земля навколо неврожайна, і луки кислі та грузькі, і навіть хорошого лісу поблизу нема, не те, що на Белдані чи Нідському озері.

Та й саме озеро, хоч воно й величезне, не хоче годувати людину. Риби в ньому небагато. Ходять тільки косяки жадібних і дурнуватих окунів, та в очеретах б'ється всяке рибне сміття, різні красноперки, йорші-ікроїди.

Постійним мешканцям дуже важко жити біля озера; а разом з тим воно приваблює до себе необережних зівак.

Це найбільше в Польщі озеро дуже важко оглянути. Навіть той, хто добереться до його берега — здебільшого такого, як у Гожиялках, — побачить тільки густі зарості очерету. Великий шлях по Мазурських озерах з Венгожева на Руцяне