Читати книгу - "Четверо в яхті"

липневий день. Здається, вся земля була охоплена післяобідньою дрімотою. Замовкли птахи і люди. Вітерець взагалі з учорашнього дня не з'являвся. Тільки бджоли дзижчали над розквітаючими біля палацу липами. Але це дзижчання не порушувало тишу, а навпаки — поглиблювало її.

Тим гостріший був контраст між Андрійковими почуттями і цим загальним спокоєм. Хлопець обминув палац і пішов у парк. Він розумів, що звинувачення товаришів були правильні. Але вирок здавався йому надто суворим, і тому хлопця охопило прагнення помсти. Андрійко гарячково обміркував усі варіанти її. Звичайно, Найкраще було «б махнути на них рукою і повернутись до Варшави. Звернутись до кого-небудь, хоча б до пана Бальбінського, щоб грошей позичили. Показати хлопцям, що йому до них байдуже…

Але цей найпростіший висновок однак не викликав у нього захоплення. Андрійко зупинився, оглянувся. П'ять великих зелених лип перетинали глибоке блакитне небо. Рядом з ними стояли ще вищі тополі; їх листя було трохи світліше, з ледве помітним сиво-голубим нальотом. Ближче росли старі яблуні з покрученим гіллям і вже пожовклим листям. Попереду — зарості очерету, позаду — сосновий ліс. А за очеретом — безмежне озеро з сонячними берегами; озера не видно, але його, відчуваєш по холодному чистому подиху, що доходить звідти через кожних кілька секунд. Серед озера — острів, далекий, справжній, таємничий не менше, ніж в повістях Жюля Верна. А може, не такий таємничий, зате й досягнути його легше. Не тільки в мріях чи у сні.

Андрійко забув навіть про помсту, так захотілося йому в цю мить опинитися на озері, знову відчути ту повноту вітру і сонця, що примусила його декламувати вірші. Він сказав сам собі: «Я повинен добратися до острова!» Потім подумав: «Як? З хлопцями? Нізащо! Сам. На «Аталанті»? Ще з ким?»

Він машинально ступив кілька кроків уперед, наткнувся на зотлілу огорожу, пішов назад. Недалеко від палацу, в кущах жасмину, Андрійко помітив білу пляму, наче якась гілка раптом розквітла величезною, мов тарілка, квіткою. Це була біла пілотка. Пан Бальбінський стояв спиною до Андрійка і дивився, задерши голову. Перед ним праворуч підіймалася готична башточка, ліворуч був маврітанський вхід. Андрійко вирішив не заважити. Він хотів податися назад, але наступив на суху гілку.

Пан Бальбінський блискавично повернувся, його очей не було видно за темними окулярами. Губи його були грізно стиснуті, а потім одразу посміхнувся.

— Гей, куди ти тікаєш?

— Я не хотів заважати вам, — промурмотів Андрійко. — Ви маєте рацію: це так прекрасно.

— Що прекрасно? Про що ти говориш?

— Ну, палац… Усе, все в ньому є. Всі стилі.

— Ах, он що! — До Бальбінського повернувся веселий настрій. — Справді, цей будинок чудовий! Тільки в ньому ще багато недоліків. Чому кінці даху не загнуті по-китайськи вгору? А якби ще тут були індійські колони в формі слонів, правда?

— Не знаю, пане. Мені дуже подобається.

— Ах ти, мій любий! — Бальбінський раптом схопив Андрійка і ніжно притиснув до себе. — Ах ти, бідолаха! Начитався книжок, а ще не знаєш, що красиве, а що некрасиве. Це ж один з найпротивніших будинків, які існують на світі. Запам'ятай, дорогий мій. По-перше, всі деталі повинні бути підпорядковані одному правилу, спільному знаменнику. По-друге, краса і доцільність в архітектурі нерозлучні. Розумієш?

— Розумію, — слухняно відповів Андрійко. Бальбінський критично глянув на нього.

— Ти, звичайно, нічого не розумієш. Це нелегкі справи. Повір мені на слово: це гидота. Ходімо звідси. Я не хочу й дивитися на таку красу!

Він одвернув Андрійка від палацу. Якимись доріжками вони дісталися до пристані. Викупались. Бальбінський навіть намагався навчити Андрійка плавати, але учень виявився нетямущим.

Лежали на зеленій траві молу і загораючи під усе ще пекучим промінням сонця, вони говорили на різні теми. Бальбінський досить легко випитав, що в компанії хлопців зчинився скандал і що Андрійко зазнав прикрої поразки. Навіть про безпосередні причини скандалу Андрійко не зміг промовчати. Він справді був базікою.

Пан Бальбінський, вивідавши все, замовк і довго лежав мовчки; Андрійкові навіть шкода стало, що вся ця історія так мало зворушила його співбесідника.

— Так, так, друже! — сказав, нарешті, Бальбінський. — Важко сказати, що тут справедливо, а що ні. В кого сила, той може так спрямувати історію, щоб вона визнала його правоту. А хто слабкий, того б'ють, і він ще й лишається завжди винним.

Бальбінський погладив Андрійка по голові.

— Бо їх троє, — сказав Андрійко, — от вони й напали на мене, що я баба. А це неправда.

— Ну звичайно, неправильно. Взагалі, що це за постановка питання? Ти сказав нам, що ви підете ловити раків. Ну й що з того? Що це, державна таємниця? Якби мова йшла про щось важливіше, то була б інша справа. А тут… Не турбуйся, хлопче, ти мав право це сказати.

Андрійко хвилину вагався. Адже, власне кажучи, все почалося з пана Бальбінського, з недовір'я до нього. Сказати йому про це? Він подумав, подумав і не сказав. Це було б схоже на підлабузництво.

Незабаром хлопець знайшов цікавішу тему.

— Знаєте, у мене щось є для вас!

Бальбінський, замислившись, не дочув і тільки глянув на Андрійка.

— Адже ви щось шукаєте?

Наче хмара пробігла по обличчю Бальбінського.

— Ну?

— Так і я шукаю! І навіть щось знайшов…

Бальбінський поліз у кишеню, запалив цигарку.

— Що ж ти знайшов? — запитав він дуже приязно.

— Те, що ви шукаєте.

— Ну, ну, без загадок.

— Слово честі. Адже ви… — він обірвав, загубивши необхідне слово. Бальбінський знову став похмурим, почекав кілька секунд і, нарешті, різко кинув:

— Ну, я сам знаю, хто я такий. У чому справа?

— В легендах.

Бальбінський одвернувся від Андрійка, немовби задивився на очерет, кілька разів затягнувся цигаркою.

— Це ж вас цікавить? — перелякався Андрійко. — Адже ви… етнограф! — вигукнув він, щасливий, що, нарешті, пригадав те слово.

— Ну, кажи,