Читати книгу - "Етюди про звичаї"

яку з ласки провели до аматора рідкісних речей і вона необережно зачепила шафу із статуетками, від чого у кількох із них повідпадали погано приклеєні голівки. Еженові хотілося провалитись крізь землю. Обличчя графині де Ресто стало сухе, байдуже, очі її уникали погляду бідолашного студента.

— Пані, — сказав він, — вам треба поговорити з паном де Ресто, дозвольте мені відкланятися і…

— Хоч коли б ви прийшли, — квапливо мовила графиня, жестом затримуючи Ежена, — будьте певні, що ви зробите приємність і мені, й панові де Ресто.

Ежен низько вклонився подружжю і вийшов у супроводі графа де Ресто, який провів його, незважаючи на протести, аж до передпокою.

— Хоч коли б з'явився цей пан, — сказав граф Морісові, — ні пані, ні мене нема вдома.

Вийшовши на ґанок, Ежен помітив, що йде дощ.

«Ну, — подумав він, — я щойно вчинив якусь дурницю, хоч і не розумію ні причини її, ні наслідків, та ще й на додачу зіпсую фрак і капелюх. Сидів би краще в куточку й зубрив свою юриспруденцію, та думав тільки про те, щоб стати вправним суддівським чиновником. Ні, не про мене вищий світ! Адже для того, щоб пристойно там обертатися, потрібні кабріолети, блискучі чоботи, всякі дрібнички, золоті ланцюжки, вранці — білі замшеві рукавички по шість франків пара, а ввечері неодмінно жовті. Ех ти, старий хитрюго, батьку Горіо!»

Коли Ежен вийшов на вулицю, кучер якоїсь карети, що, мабуть, одвіз молодих і хотів ще підробити потай від свого хазяїна, махнув йому рукою, побачивши, що він у фраку, в білому жилеті, жовтих рукавичках і блискучих чоботах, але без парасольки. Ежена охопила глуха лють, яка штовхає юнака глибше й глибше в прірву, куди він уже падає, ніби сподіваючись знайти там вихід. Він кивнув головою на знак згоди і сів у карету, де кілька опалих пелюсток флердоранжу та обривки канителі свідчили про те, що тут недавно сиділи молодята.

— Куди накажете? — спитав візник, уже скинувши білі рукавички.

«Хай йому чорт! — подумав Ежен, — Якщо вже я уплутався, то треба хоча б чогось домогтися».

— До палацу де Босеанів.

— До котрого? — спитав візник.

Несподіване запитання збентежило Ежена. Новоспечений денді не знав, що в Парижі є два палаци де Босеанів, він навіть не підозрював, що у нього стільки родичів, які про нього й не снили.

— До віконта де Босеана, що по вулиці…

— Гренель, — підхопив візник, кивнувши головою. — Бачите, є ще інший палац — графа й маркіза де Босеанів на вулиці Сен-Домінік, — додав він, піднімаючи підніжку.

— Знаю, — сухо відповів Ежен.

«Сьогодні з мене, здається, всі глузують, — подумав він, кидаючи капелюх на переднє сидіння. — Ця прогулянка дорого мені коштуватиме. Та принаймні я зроблю візит своїй так званій кузині справді по-аристократичному. Старий негідник Горіо коштує мені вже щонайменше десять франків. Слово честі, розкажу пані де Босеан про свою пригоду, — може, вона посміється. Вона, певно, знає таємницю злочинного зв'язку отого старого безхвостого щура з красунею де Ресто. Краще вже запобігти ласки в моєї кузини, ніж марно домагатися прихильності цієї розпусної жінки, яка, очевидно, ще й коштує дуже дорого. Коли саме ім'я прекрасної віконтеси має таку силу, то яку ж вагу повинна мати у світі вона сама? Спробуємо сягнути найвищого. Коли атакуєш що-небудь на небі, треба цілити в Бога!»

Ці слова коротко виражали тисячу й одну думку, що вирували в голові Растіньяка. Дивлячись на дощ, він помалу заспокоївся і підбадьорився — адже, витрачаючи свої останні дві дорогоцінні монети по сто су, він зберігає одяг, чоботи й капелюх. Не без задоволення він відчув, як візник гукнув: «Відчиніть, будь ласка, браму!» Швейцар у червоній, гаптованій золотом лівреї розчинив браму, що заскреготала на завісах, і Растіньяк з приємністю побачив, як його карета в'їхала у двір, повернула і спинилася під навісом ґанку. Кучер у грубому синьому плащі з червоною облямівкою зійшов, щоб відкинути підніжку. Виходячи з карети, Ежен почув приглушений сміх, що лунав десь із-за колон палацу. Кілька лакеїв уже глузували з цього міщанського весільного екіпажу. Їхній сміх пролунав саме в ту мить, коли Ежен порівнював свою карету з одним із найелегантніших екіпажів у Парижі, запряженим двома баскими кіньми з трояндами на збруї біля вух; вони гризли вудила, а напудрений кучер з пишною краваткою стримував їх віжками, наче вони хотіли вирватись. На Шоссе д'Антен, у дворі пані де Ресто, стояв елегантний кабріолет двадцятишестирічного молодика; у Сен-Жерменському передмісті біля ґанку розкішний екіпаж ціною щонайменше тридцять тисяч франків чекав на знатного вельможу.

«Хто ж це? — подумав Ежен, запізно зрозумівши, що в Парижі, мабуть, дуже мало ніким не зайнятих жінок і що завоювання серця однієї з цих королев мало коштувати не тільки крові. — Хай йому біс! Мабуть, і в моєї кузини є свій Максим!»

— Серце його завмирало, коли він сходив на ґанок. Перед ним відчинилися засклені двері, і Ежен побачив лакеїв, поважних, мов осли, що їх чистять скребницею. Бал, на який його було запрошено, відбувався у великих парадних покоях на першому поверсі палацу де Босеанів. Не встигнувши перед балом відвідати кузину, Ежен іще не бачив власних покоїв віконтеси де Босеан; отже, він мав уперше побачити чудеса її особистого смаку, в якому виявляється душа і вдача знатної дами. Ці спостереження були тим цікавіші, що салон пані де Ресто давав Еженові матеріал для порівняння. Віконтеса вітала гостей о пів на п'яту. П'ять хвилин раніше вона не прийняла б свого кузена. Ежена, який нічого не тямив в етикеті паризького світу, широкими білими сходами з позолоченим поруччям, червоним килимом та безліччю квітів провели до покоїв пані де Босеан, чиєї усної біографії, — одної з тих мінливих історій, які розповідають щовечора на вухо по всіх паризьких салонах, — він зовсім не знав.

Уже четвертий рік тривав зв'язок віконтеси з одним із найвисокородніших і найбагатших португальських вельмож, маркізом д'Ажуда-Пінту. То було щире кохання, яке таїло стільки принад для них обох, що вони не терпіли нікого