Читати книгу - "Списоносці"

— Як він виглядає? Чи не схуд?

— Вигляд у нього досить пристойний, але, звичайно, не легко доводиться в'язневі..

— Боже мій…

— Йому пред'явили важкі обвинувачення. Відверто кажучи, я не чекав, що Петер потрапить у таку компанію.

Електричка промчала повз нас із страшним гуркотом.

Вероніка доторкнулась до моєї руки.

— Але ви, пане директор… ви…

— Це не так просто, Вероніко. В наш час заступатися за комуністів або допомагати людям, що з ними зв'язані… Ну, та вже байдуже… Я пообіцяв допомогти і допоможу навіть у тому разі, якщо доведеться пожертвувати своїм офіцерським чином…

— Цього я не хочу… пане директор.

— Це нічого. Важливо тільки, щоб вашого брата звільнили. А решта — це вже моя справа.

Ми знову довго їхали мовчки.

— А є надія? — нарешті озвалась дівчина.

— Надія? Боже мій, як же можна жити без надії?

Я звернув на польову дорогу, що вела до берега Дунаю. Машина перевалювалася з боку на бік по вибоїстому шляху, пронизуючи промінням фар густіючий вечірній присмерк.

На березі ми зупинились.

— Давайте пройдемось.

Я допоміг дівчині вийти з машини, ї ми поволі пішли по вкритому гравієм берегу. Дунай велично котив м'які хвилі, на яких де-не-де спалахували відблиски вогнів. Прибережні верби понуро вдивлялися в плюскотливу воду. Десь далеко верещав патефон, чути було слова журливої негритянської пісні:

Я зупинив дівчину, взявши її за руку, і, ніби заслухавшись піснею, довго не випускав її руки..

— Мені дуже подобається ця пісенька…

— Вона справді чудова, — тихо сказала Вероніка.

— Вам не холодно? — спитав я.

— Ні.

— Тоді, може, посидимо трохи.

Ми сіли на стовбур зрубаного дерева, мовчки вдивляючись в оповиту присмерком далечінь.

Я запалив сигарету і глянув у дівоче обличчя, освітлене спалахом сірника. Воно було таке вродливе, що в мене стиснулося серце.

— Пробачте за мою неввічливість. Я й не спитав, може ви теж курите?

— Дякую, ні…

— Моя неуважність — то вже наслідок старості.

— Ви, пане директор, ще не старий…

— Ох, якби ви знали, Вероніко, який я вже старий…

— Не кажіть так, пане директор, бо це неправда.

Я глибоко затягся сигаретою.

— Вероніко, — звернувся я до неї згодом, — у мене є до вас прохання.

Вона запитливо глянула на мене.

— Обіцяйте, — вів я далі. — Коли нам пощастить визволити брата, ви ніколи не скажете йому, що в цьому допоміг йому я. Обіцяєте?

— Обіцяю, але…

— Ніякого «але». Дайте мені руку.

Вона міцно і гаряче потиснула мою руку.

— Не кажіть йому також і того, що я про нього говорив. Він не повинен знати, як ви хвилювалися через нього, скільки ночей провели у тривозі, без сну, скільки сліз пролили.

— А чому ж мені не можна про це говорити? — спитала вона сумним, тихим голосом.

— А тому, Вероніко, що я маю намір не тільки визволити вашого брата, але й допомогти йому знайти належне місце серед чесних людей.

Вероніка схилила голову. Десь далеко знявся легкий вітерець і шугнув до нас. Він ніжно торкнувся золотавого волосся дівчини і зник у темряві так само швидко, як і з'явився.

Вероніка втупила очі в порослий ніжною травою пісок, виводячи носком туфельки якісь фігури. Я знав, що вона намагається приховати своє замішання.

— Про що ви думаєте? — спитав я, доторкнувшись до її плеча. Дівчина глянула на мене.

— Мушу сказати, пане директор, що я вас вважала зовсім іншою людиною. А тепер… Не знаю, що й думати про вас. Усе це так дивно, майже казково…

— Якої ж ви були думки про мене?

— Якої? — перепитала вона. — А ви не розгніваєтесь якщо я буду відвертою?

Я тихо засміявся.

— Ні. Можете сміливо казати все.

Вона подивилась на небо, ніби шукаючи допомоги в зірок і промовила теплим, м'яким голосом:

— Знаєте, пане директор, раніше я думала, що ви черства, бездушна і сувора людина і в серці у вас немає ніяких хороших почуттів. Що ви навіть… жорстокі. Я гадала, що ви — людина, яка знає, чого хоче, і для досягнення своєї особистої мети готова, коли це потрібно, пожертвувати всім, навіть собою.

— І ви тепер шкодуєте, що помилились?

— Ні, пане директор. Навпаки, я дуже рада. Але це відкриття збентежило мене. Дивно, я знайшла в вас стільки теплоти й співчуття.

— Ви хочете сказати, що я вам співчуваю?

— Так, саме так…

Кілька хвилин я мовчав, вдаючи, ніби замислився над її словами. Я знав, що вона чекає моєї відповіді, і водночас відчував, що моє товариство для неї приємне. Адже Вероніка, так само як і більшість дітей робітників, напевно, прагне до вищого, плекаючи мрію про багатого жениха, який повинен з'явитись одного чудового дня і вирвати її із злиденного середовища. Звичайно, я цим не хочу сказати, ніби Вероніка вже тоді будувала якісь плани щодо мене, але їй імпонувало, що я, Акош Райнаї, директор фабрики, розмовляю з нею так інтимно.

— Знаєте, Вероніко, — озвався я після тривалої мовчанки, — дуже прикро, я сказав би, навіть трагічно, що ми, угорці, не розуміємо одне одного. Ми розмовляємо ніби різними мовами. Звичайно, треба визнати, що пани пихаті і жадібні. Але ж не всі