Читати книгу - "Клас пані Чайки"

від школи, Варшави й усіх проблем була такою спокусливою! І лише тут дівчина змінила думку. Зовсім не через те, що замок чи краєвиди їй не сподобалися. Усе було чудове. Неначе в казці. Місце було справді чарівним, якби не те, що першим, кого Каміла побачила, вийшовши з кімнати, був Олек. Усміхаючись, він прямував до неї.

— Тато послав мене запитати, чи ви вже готові, — сказав він, не звертаючи ані найменшої уваги на її подив.

Дівчина щось промурмотіла й сховалася в кімнаті, зачинивши двері Олекові перед самим носом.

— У лісі, лісі темному… — почувся спів Куби, захопленого своїм лосем.

— Чому ви мені нічого не сказали? Чому?! — скрикнула Каміла. — А ти припини виспівувати цю ідіотську пісеньку! — накинулася вона на братика, який аж зіщулився з переляку.

— У чому справа? — запитала мама, розвішуючи в шафі одяг.

— Що він тут буде!

— Хто? — тато намагався вдавати, що нічого не розуміє.

— Облиш, — мама перебила його, не припиняючи розкладати вбрання. — Немає сенсу прикидатися, — вона навіть не обернулася до доньки й говорила тоном, який та добре знала й ненавиділа, бо він означав, що справа не підлягає обговоренню. — Ти маєш на увазі Олека? Якби ми тобі сказали, що він тут буде, ти б не поїхала. А я не збираюся через тебе марнувати свята. Тобі добре відомо, що ми дружимо з його батьками й через твої коники з ними не сваритимемося. Тут купа інших дітей, можеш бавитися з кимсь іншим.

— Я не дитина! І бавитися ні з ким не буду! — закричала Каміла, але мама її більше не слухала, бо до неї саме підійшов Куба й попрохав зав’язати шнурівки в нових тапочках.

— Зараз підеш до Мальвіни, почекай хвилинку… — звернулася мама до Куби, поправляючи не лише шнурівки, а й вбрання.

Каміла стояла посеред кімнати, мов громом вражена. Уявила собі свята й Новий рік з Олеком і злякалася. А якщо він її розпитуватиме? Може, зажадає пояснень. Вона б із радістю вибігла з кімнати, але… а раптом в коридорі наштовхнеться на Олека? Дівчина довго стояла біля вікна й дивилася на засніжений краєвид і затоку, що губилася в темряві. Тоді пішла до ванної. Зачинила за собою двері й подзвонила до Малгосі, яка аж заніміла від здивування, почувши, що там, у замку, Каміла зустріла Олека.

— Скажи бодай що-небудь! — занепокоїлася Каміла. — Ти мене чуєш?

— А що казати? Я не знаю, що тобі порадити. Будь сама собою і…

Але Каміла не дізналася, що радила їй подруга. Не встигла навіть закінчити розмову з Малгосею, бо до ванної зайшла мама й вигукнула:

— Я ж казала тобі не брати мобільного! Ми з татом погодилися лише за умови, що ти не дзвонитимеш з нього безперервно, а лише на Різдво й Новий рік надішлеш кілька есемесок! У мене не монетний двір, щоб викидати гроші на всякі твої забаганки! Ми й так протягом останніх півроку сплачували астрономічні суми за твої розмови!

— А звідки ти знаєш, що це я подзвонила, а не до мене? — спитала Каміла.

— Перевірити? — мама підвищила голос, а донька спритно видалила список останніх дзвінків.

— Що ти там робиш, нахабне дівчисько! Сил моїх більше немає! Хочеш усі свята нам зіпсувати! Але я тебе попереджаю: якщо за святвечірнім столом викидатимеш коники, тобі доведеться залишитися тут, у кімнаті! І жодних подарунків!

— Авжеж, Миколаю добре відомо, яка ти неслухняна, — дуже серйозно заявив Куба, але більше нічого не встиг сказати, бо Каміла показала йому язика й глянула так, що малий розплакався.

— А тепер ти його ще й дражниш!

— Я нічого йому не зробила!

— Чому ти весь час його ображаєш?!

— Галіно, Каміло, дайте спокій, — на порозі стояв тато. — Не сваріться бодай нині! Хто сперечається на святвечір, потім весь рік лаятиметься…

— Атож… який святвечір, такий весь рік потому, — буркнула Каміла й вийшла з ванної.

— Але не забудь, що нікому не можна дзвонити! — гукнув їй батько. — А ти, Кубо, не рюмсай, а вбери светр та піди пошукай Мальвіну. Зустрінемося за кілька хвилин у їдальні. Знайдеш дорогу?

— Так, — відповів хлопчик і, взявши під пахву свого лося, вийшов у коридор.

* * *

Олек стояв під дверима кімнати. Якщо, їдучи сюди, він на щось таки розраховував, то тепер уже знав, що помилився. Що Каміла захрясне йому двері перед носом, він аж ніяк не сподівався. Хоча… після того, що вона сказала йому на пляжі влітку, можна було очікувати будь-чого. І все-таки він надіявся знову побачити дівчину, котра тоді, у Хорватії, справила на нього таке незабутнє враження. Що сталося з тією Камілою? Він нічого не розумів. Із-за дверей до нього долинали приглушені вигуки. Прислухався, але масивні дубові дошки притлумлювали голоси. За мить перед ним з’явився Куба. Побачивши Олека, малий посміхнувся й мовив:

— А де Мальвіна?

— У кімнаті. Ходи, проведу тебе, — сказав Олек, беручи хлопчика за руку.

— Каміла казиться! — повідомив йому Куба.

— Умгу, — буркнув Олек.

— Телефонувала комусь із мобільного, а мама кричала, що їй не можна дзвонити. Але, якби в мене була мобілка, я б теж дзвонив.

— До кого? — зацікавився хлопець.

— До Мальвіни, сказав би їй, що в нас у садочку був Миколай і приніс мені лося. А так доведеться їй його тягти й показувати. Сам бачиш, який він важкий.

Олек посміхнувся, але не встиг відповісти, бо Куба знову запитав:

— А знаєш таку пісеньку «У лісі, лісі темному…»?

— Знаю.

— А поспіваєш зі мною? Бо Каміла не захотіла…

— Мальвіна