Читати книгу - "Вокс"

— Що таке?!! — заверещав він, лапаючи порожнечу під гаком однією рукою, а другою щосили утримуючи корбу. — Не може бути…

Засувка — довга, загострена з одного кінця і прикрашена блискучою темнолесниковою головою з другого — як у воду канула. Леддікс закинув голову назад, підставляючи збентежене обличчя під дощові цівки.

— Побий тебе Небо, Ксанте Філатіне! — прогримів він. Корба випорскувала з рук, і Леддікс несамохіть розтис потиві долоні. Корба з гуркотом закрутилася у другий бік. Опівнічний шпиль поволі сідав у гніздо.

Цок!

Тріснуло і спалахнуло небо. На шпильовому дашку, осатаніло вимахуючи руками, вродилася постать Найвищого Сторожа в машкарі.

— Леддіксе! Я звелів тобі підняти шпиль! — зарепетував він, перекрикуючи оглушливу громову гарматнечу. Він ухопив зіщуленого доглядача клітки цупкими, мов обценьки, руками і тицьнувся машкарою просто в його сполотнілу мармизу.

— Н… н… не можу, — пропхинькав Леддікс. — За… за… засувка… З… з… пропала!

— То пропади ж і ти! — глухо прогув з-під машкари голос Найвищого Сторожа. Руки-обценьки щосили стисли пручливого Леддікса, здійняли над головою — і жбурнули зі шпильового дашка. Вереск доглядача клітки потонув у новому потужному громовому розкоті.

— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі! — Волання Сторожів на долішніх помостах сягнуло апогею.

Над височенною вежею кипнем кипіли хмари, немов у велетенському казані гігантська ложка колотила атраментове вариво. Спалахи блискавок стали купчитися в одному пункті, стягуючись у вузол шипучого світла.

— Слава Великій бурі… Піднімати шпиль уже запізно, Орбікс це розумів, але ж не даси Великій бурі отак узяти та й пройти мимо. Завивши з люті та розпачу, він скочив на верх підіймача, розпростер руки і завмер.

Тут буря розродилася несподіваним сліпучим спалахом. Єдина блискавиця — потужний електричний заряд — спіралячись, вихопилася з вихорового крутежу і шугнула надолину. Чорне небо розпанахав могутній сяйний спис.

— Слава Великій бурі! — зикнув Орбікс. — Слава…

Громовиця вдарила з такою несамовитою силою, що Вежа Ночі задвигтіла від верхівки до підвалин. Осипалися стіни, обвалювалися помости. Сторожі, пострушувані зі своїх сидінь, з вереском перекидалися у синьому, палахкому повітрі. Попавши під смертельний удар могутньої блискавиці, все на мить заклякло, потім дерев’яна вежа задиміла, уражена плавуча скеля репнула і почала сльозити, а з вершечка долинув моторошний, нелюдський вереск Орбікса Ксаксіса — Найвищого Сторожа Ночі…

— Гадаєш, ми їх спекалися? — прошепотіла Маґда. Ксант укляк поруч неї. Вони були в тісному водозбізі над Південним траверсом.

— Не знаю, — відказав хлопець. — Я… — Він замовк. — Гадаю, так.

Він весь упрів. Тікаючи від скельних гемонів, своїх невідступних переслідників, вони не раз втрачали надію на порятунок. Добре, що сумлінна Маґда (хай Небо її благословить!) свого часу не знехтувала навіть вивчення мережі водозбігів. Вона знаходила потайні закамарки в таких вузьких і незручних рурах, що дебеліші переслідники, залишившись у тунелях десь позаду, тільки вили у безсилій люті. Тепер вони, як і передбачала Маґда, з’явилися над Південним траверсом — перед самісіньким Головним тунелем, де починалася Велика бібліотека.

— Що воно? — прошепотів Ксант.

Маґда нахмурилася. Вона також помітила. Звідкись попереду, зверху, долинало приглушене рівномірне гупання мішма з дивним дзенькотом, неначе хтось бряжчав металом. Утікачі нашорошили вуха. Ксант, увесь аж сірий, наче попіл, обернувся до Маґди.

— Що воно? — прошепотів він знову.

Маґда занепокоєно похитала головою. Назад дороги не було — там чатували скельні гемони. Дівчина схопила Ксанта за руку, і вони помчали далі — до кінця траверсного тунелю. Під ногами хлюпотіла вода.

Добігши до Головного тунелю, вони зупинилися, нижучи очима темінь. Спереду, із роззявини труби, що круто спускалася вниз, просто в Головний тунель валом валили гобліни — прескатоголовці, чубаї, патлаї, а біля самісіньких дверей до Бібліотеки Великобуряної палати юрмилися лави закутої у панцир золотоголової сторожі.

— Гоблінівське військо? — нажахано зойкнула Маґда і затулила собі рота. — Перед дверима до Великої бібліотеки?

— Попереду — гобліни, за спиною — скельні гемони, — прошепотів Ксант. — Ми в пастці!

Маґда впала навколішки і стисла голову руками. Її тіло затіпалося від беззвучних ридань.

— Усе пропало, Ксанте! — Дівчину душили сльози. — Далі йти я не можу.

— Треба, — почувся ззаду чийсь кволий голос. Ксант обкрутився на місці й замахнувся кулаком, але коли з пітьми виринув старий бібліотекар, Маґда прожогом схопила його за руку.

— Алквіксе? Ви? — Дівчина кинулася до професора, обняла його і знову зайшлася риданнями.

— Ну, годі, буде, — лагідно озвався Алквікс, гладячи дівчину по голові. — Я боявся, що ми тебе втратили так само, як Рука, але він повернувся і ти, бачу, теж.

Маґда перестала ридати і відступила назад.

— Себто Рук живий?

— Так, люба моя юна бібліотекарко, — відказав Алквікс. — І не тільки живий, а й порятував нашу Велику бібліотеку від цих дикунських орд.

— Я… щось я не розумію, — почала Маґда, але Алквікс підніс догори пальця, і вона замовкла.

— Для пояснень часу не бракуватиме, коли ви доженете бібліотекарів біля Багнищанської застави, — зауважив старий. — Але вам треба поспішати. Риштаки вже заливає водою.

Ксант зирнув під ноги. Так і є! В цьому вузькому тунелі вони простояли яких кілька хвилин, але й цього вистачило, щоб тонка цівка води перетворилася на потужну течію. Алквікс підступив до входу в трубу і зазирнув усередину.

— Гей, хлопче, — уперше звернувся він безпосередньо до Ксанта. — Як ти гадаєш, чи подужаєте ви з Маґдою промкнутися Головним тунелем до невеличкої водопропускної труби он там? Вона вас виведе до риштакових ґраток, і тудою ви проникнете у східні квартали міста.

Ксант підвів очі.

— Але ж гобліни! — вигукнув він. — При вході до бібліотеки ми будемо як на долоні…

— Хлопче,