Читати книгу - "Ратники князя Лева"

Сьогоднішній день змінив Руерга. Ще вчора він розмірковував, що робитиме, коли вдасться позбутися тевтонців. Як вчинити з братами? Адже вони не підуть на те, щоб реліквія дісталася саме йому. Особливо побоювався Руерг молодшого, Неждана. Невідомо, якою була справжня причина його небажання віддати пектораль — залишити собі чи він дійсно не бажав тривожити прах де Пардо, але Руерг розумів, що це може стати непереборним бар’єром досягненню його мети. Що ж, ні тевтонці, ні навіть брати-русичі тепер не можуть йому перешкодити. Здавалося, ніщо не заважає нарешті виконати місію, заради якої він і з’явився у цьому місті. Але Карл Руерг змінився. Неждан і Тугар покликали його сюди, напевне знаючи, що це небезпечно. І він без роздумів приєднався до них, знаючи, що може не повернутися. І бився він пліч-о-пліч з русичами не за те, щоб потім, оце зараз, віднайти серед поховань монастиря потрібну йому могилу. Що йому заважає зробити це? Напевне, те саме, що примусило його наздогнати загін де Пардо на півночі Італії. Серед п’ятьох принципів — miles є magnanimus. Напевне, благородність змушує його йти проти статуту ордену.

Карл Руерг опинився на роздоріжжі. Перед ним були дві дороги. Вони манили його, і кожна з них у чомусь була логічною. Руерг боявся признатися собі, що вже обрав дорогу, якою йтиме далі. І цей вибір його лякав.

Він бачив, що до нього підходить ігумен монастиря. Григорій поправив на грудях великого дерев’яного хреста і запитав:

— Ви розумієте мене?

Руерг не знав руської мови, але запитання зрозумів. Він заперечливо похитав головою. Поки розчарований цим ігумен роздумував, як діяти далі, Руерг голосно покликав:

— Жан!

Взагалі-то тлумача, що його залишив йому на допомогу король Лев, звали Іваном, але вже з першого дня знайомства Руерг став кликати його на свій лад, а той, у принципі, не заперечував. До сьогоднішнього дня намісник майже обходився без нього, адже в основному спілкувався з братами. Тепер же тлумач став незамінним.

Жан-Іван у свої двадцять три роки встиг побувати у полоні тевтонців, де і вивчив німецьку мову. І латину на додачу.

Він з’явився одразу, неначе тільки й чекав на цей погук. Зрештою, так і було.

— Переклади, що я його уважно слухаю, — без вступу мовив Руерг.

Григорій мовив:

— Скажи йому, що ми увесь час молитимемося за упокій душ воїнів Неждана і Тугара, а також і за його здоров’я, хоч він і не нашої віри.

Руергу не залишалося нічого, як подякувати.

— Яку ви хотіли б винагороду за ваш вчинок?

— Винагороду? — здивувався Карл. — Пробачте, отче, але нагорода всіх нас чекає згодом — за ділами нашими. Яким би не було моє бажання, воно не поверне тих, кого я втратив.

— Тоді у мене є до вас прохання, — раптом сказав Григорій.

— Слухаю!

— Цей німець запитував мене про Пардо. Я не зрозумів, навіщо це йому, адже того поховали півтора десятка років тому.

— Вони хотіли забрати тіло із собою, — пояснив Карл.

Пояснив — і злякався сказаному, адже це було не зовсім так. Не забрати, а осквернити. І найстрашніше було те, що і він сам хотів зробити те саме.

— Навіщо? — здивувався ігумен.

— Вони вважали, що тіло лицаря-католика має спочивати на католицькій землі.

— Безглуздя! Цей латинянин віддав своє життя за нашу землю і знайшов спокій тут. Не Боже це діло — тривожити його спокій. Ми за нього молимось щоденно, хоч він і латинянин, — повторив Григорій.

— Ви можете показати мені його могилу? — запитав Руерг.

— Так, звісно! — з готовністю сказав ігумен.

Він підійшов до стіни, у якій вгадувалися закладені камінням ніші. Показав у другому ряду на нішу, що була третьою від краю.

— Ось тут спочиває раб Божий Гійом, — повідомив Григорій.

Карл Руерг зупинився перед стіною. Ігумен зрозумів його стан, тому, взявши тлумача Івана за рукав, потягнув за собою. Той не опираючись пішов за монахом. А госпітальєр продовжував стояти. Від жаданої реліквії його віддаляв якийсь лікоть кам’яної кладки. Там, у темряві ніші, лежав скарб, що зник одразу після зруйнування єрусалимського Храму римлянами. Той, хто заволодіє ним, отримає велику вагу в християнському світі, адже це єдиний скарб, що залишився від часів Мойсея. Хоч рука Господа й не торкалася його (а може, й торкалася, хто знає!), у ньому є Його сила. Щоб заволодіти ним, достатньо лише розібрати кладку. Що перешкодить йому це зробити? Не монахи і не Жан. Лише власне сумління!

Карл Руерг не став зайвий раз випробовувати своє сумління, востаннє перехрестився і мовчки попрямував до стежки, яка вела до міста. Йому ще належало зробити багато справ.

Зачинившись у себе в будинку і наказавши Жану його не турбувати, Карл Руерг розіклав на столі папери, котрі забрав у тевтонців. (Благо, ті вже не мали змоги протидіяти цьому, бо лежали мертві на полі за Бакотою.) Паперів було небагато, тому Руерг одразу запримітив два листи. Взяв один. Він виявився розпечатаним. Із подивом Руерг виявив, що лист написаний монгольською. Гублячись у здогадах, звідки в тевтонців може бути монгольський текст, він кинув погляд на кінцівку листа. Лист закінчувався відомим