Читати книгу - "За браком доказів"

Ситуація вимальовувалася такою очевидною, аж мені соромно стало, що я сам до цього не додумався. Тому я полегшено зітхнув, коли двері в кабінет відчинилися.

— Сюнне! — вигукнула Карла, зриваючись зі стільця. — Ти повернулася!

Жінки обійнялися, щасливі від зустрічі.

— Співчуваю, — промовила Карла. — Мені, мабуть, годилося приїхати на похорон.

— Пусте, — махнула рукою Сюнне. — Ти ж моєї матері навіть ніколи не бачила, правда?

— Ні, не бачила, та все ж…

— Облиш, не картай себе. Мікаель був там представником від контори, — сказала Сюнне. — А ти маєш гарний вигляд, Карло! Мені подобається твоя зачіска. Тепер ти трохи більше схожа на адвокатесу, не втративши, однак, своєї сутності.

Я мав би помітити, що Карла підстриглася, подумав я. І волосся пофарбувала? У цьому я не був певний.

— Про що ви говорили? — запитала Сюнне. — Я не хотіла вам заважати.

— Усе гаразд, ми вже, по суті, закінчили, — мовила Карла.

— Як воно, повернутися до праці? — запитав я, коли ми залишилися удвох.

— Приємно… Здається, усі раді мене бачити.

— І я — теж! Без тебе все не так!

Сюнне уважно подивилася на мене.

— Те, що сталося між… — почала вона.

— Так?

— Я подумала, що нам треба… як це сказати… ми мусимо розставити крапки над «і».

— Не бійся, я тобі не докучатиму, — поквапився я запевнити Сюнне.

— І що це означає?

Її дратівливий тон спантеличив мене.

— Ну… лише те, що я небагато маю надії… ти знаєш… Ми й далі можемо залишатися друзями. Тільки це й хотів сказати.

— То ти вважаєш, що все було помилкою, яку якнайскоріше треба викреслити з життя?

— Чому ти злишся?

— Невже секс зі мною був аж такий осоружний?

— Господи, Сюнне! Тепер ти несправедлива! Я…

— Ти можеш чітко сказати: так або ні?

— Ні, він не був осоружний, — слухняно відповів я. — Зовсім навпаки! Це було… це було приємно. Дуже приємно! Я лише намагаюся сказати…

— Що повторення не бажаєш? — урвала мене Сюнне.

— Я цього не кажу, — запротестував я. — Я намагаюся сказати… що ти не мусиш почуватися вимушеною вчинити це знову.

— Ти повний ідіот, Мікаелю? Чому, на Бога, я повинна почуватися вимушеною до сексу з тобою?

Двері прочинилися, у шпарці з’явилася голова пані Сьоренсен.

— Он де ти, — сказала вона, побачивши Сюнне. — Тобі телефонують з окружного суду. Це, мабуть, важливо?

— Я візьму телефон у себе, — сказала Сюнне, підводячись.

— Якась безглузда розмова вийшла, — мовив я, коли Сюнне простувала до дверей.

— Приїдь ввечері до мене, — кинула вона через плече. — Нам треба нормально поговорити.

— О котрій?

— О шостій. Я так чи інак готуватиму спагеті, і мені однаково, готувати лишень для себе чи для двох…

Коли я подзвонив у двері Сюнне, годинник показував чверть на сьому.

— Вибач, що я спізнився.

— Не біда… Хочеш вина?

— Ні, дякую, я за кермом.

— Ой, забула! А я трохи вип’ю…

Сюнне рушила до вітальні поперед мене. Я завважив, що вона перевдягнулася у спідницю і вільну блузку, кольору доброго коньяку. Я ж почувався трохи скуто в пом’ятому костюмі, у якому проходив увесь день.

— Голодний? — запитала Сюнне. — Вечеря скоро буде готова.

— Чудово… Я лише на хвильку в туалет.

Я вимив руки, сполоснув холодною водою обличчя, подивися на мішки під очима й доволі глибокі мімічні зморшки навколо рота. Відчув себе старим.

То була дивна вечеря. Ми розмовляли про все, що завгодно — про політику, про книжку, яку прочитала Сюнне і яка їй сподобалася; про ріелтора, який взявся продати будинок матері на Стрьоммені. Про все, окрім того, про що треба було поговорити насамперед. Сюнне чимраз більше втрачала впевненість, ставала дедалі малослівнішою.

— Ти казала, нам треба серйозно поговорити, — почав я першим, коли вже несила було терпіти затяжні паузи.

Сюнне обертала в пальцях келих з вином.

— Ти так не вважаєш?

— Не знаю… Якби ж ти лишень не злилася щоразу! Сюнне змахнула рукою, мовби відганяла рій надокучливої мошви.

— Просто ти говориш так багато…

— Багато дурного?

— Так!

Я засміявся.

— А що б ти хотіла, аби я сказав?

Сюнне різко встала, почала прибирати зі столу, заперечно похитала головою, коли я захотів їй допомогти.

— Мені прикро, що я тебе звабила, Мікаелю, — сказала вона, спиною до мене. — Скористалася, що ти сонний. Не треба було тебе змушувати. Я погано вчинила.

— Усе не так, — заперечив я. — Послухати тебе, то можна подумати, що я був безпомічною жертвою. Я усвідомлював свої дії і був у стані тверезо відмовити.

Повітря загусло й ствердло від усього невисловленого. Дзвінок мого мобільного пронизливо розітнув тишу. Я вимкнув виклик,