Читати книгу - "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"

— Невже ти не розумієш, брате Даулі? Ваші заробітки вищі від наших лише на словах, а не на ділі.

— Чи ви чули? Ми одержуємо вдвоє більше — ти ж сам це визнав!

— Так, так, не заперечую. Але ж не в цьому річ; кількість монет сама по собі ще нічого не означає. Йдеться про те, що ви можете купити на свій заробіток? Ось що головне! Нехай у вас добрий ремісник заробляє на рік близько трьох з половиною доларів, а в нас тільки близько долара й сімдесяти п’яти центів…

— Ага! Ти знову визнав! Знову визнав!

— До дідька, та я ж не заперечував! Ідеться про інше. У нас за півдолара можна купити більше, ніж у вас за долар, а тому, як підказує здоровий глузд і найпростіший підрахунок, ми заробляємо більше, ніж ви.

Він розпачливо глянув на мене й сказав:

— Чесне слово, не розумію. Ти тільки-но сказав, що наші заробітки вищі, а тепер береш свої слова назад.

— Сто чортів! Невже тобі не можна втовкмачити такої простої речі? Гаразд, ось тобі приклад. Ми платимо чотири центи за жіночу сукню, а ви платите вісім центів і чотири мільси, тобто на чотири мільси більше, ніж удвоє. Скільки заробляє у вас наймичка на фермі?

— Два мільси на день.

— Чудово. Ми платимо удвоє менше, тобто одну десяту цента на день, і…

— Знову ти визнав…

— Стривай! Усе дуже просто, і зараз ти зрозумієш. Щоб заробити собі на сукню, вашій жінці, яка одержує два мільси на день, треба працювати сорок два дні, тобто сім тижнів. Наша ж заробить собі на сукню за сорок днів, тобто за сім тижнів без двох днів. У вас жінка купила сукню — і від її семитижневого заробітку не лишилося нічого, а в нас купила — і має ще дводенну платню на додаткові витрати. Ну, тепер ти, нарешті, зрозумів?

В очах Даулі — та й усіх присутніх — я побачив лише сумнів; оце і все, чого я домігся. Я почекав трохи, даючи їм поміркувати. Нарешті Даулі заговорив — і виявилося, що він і досі не позбувся своїх давніх звичних помилок. Він нерішуче пробелькотів:

— Але ж… але ж… ти не станеш заперечувати, що два мільси на день краще, ніж один.

Ось тобі й маєш! Та я не хотів здаватися й тому вирішив зайти з іншого боку.

— Візьмемо такий випадок. Припустімо, один з твоїх підмайстрів купує собі такі товари:

1 фунт солі;

1 дюжину яєць;

1 дюжину пінт пива;

1 бушель пшениці;

1 сорочку із сірячини;

5 фунтів яловичини;

5 фунтів баранини.

Все це коштуватиме йому тридцять два центи, які він заробить за тридцять два робочих дні — п’ять тижнів і два дні. Нехай він тепер перейде до нас. За тридцять два дні роботи він одержить у нас половину тієї платні. Зате всі ці товари зможе купити за чотирнадцять з половиною центів, тобто за двадцять дев’ять днів роботи, заощадивши таким чином платню майже за половину тижня. Тепер порахуй, скільки це вийде за рік? Що два місяці він заощаджуватиме майже тижневий заробіток, а у вас він не заощадить нічого; за рік наш робітник може зберегти заробіток п’яти-шести тижнів, а ваш — ані цента. Тепер, сподіваюся, ти зрозумів, що “високі заробітки” й “низькі заробітки” — це пустопорожні слова, поки не ясно, що на ті гроші можна купити!

Здавалося б, сказано було переконливо.

Та тільки я їх не переконав. Здатись довелося таки мені. Ці люди цінували тільки “високі заробітки”: їх не обходило, чи за ті високі заробітки можна що-небудь купити. Вони обстоювали протекціонізм, вони ні про що інше й слухати не хотіли, бо ті, кому це вигідно, дурили їх, запевняючи, ніби протекціонізм забезпечує високі заробітки. Я довів їм, що протягом чверті століття їхня платня зросла тільки на тридцять відсотків, тоді як ціни підскочили на сто; у нас же заробляти стали на сорок відсотків більше, а ціни впали. Але на них це не вплинуло. Для цих диваків логіки просто не існувало.

Хоч як це прикро визнавати, я зазнав поразки. Незаслуженої поразки, та хіба від цього легше? І подумати, за яких обставин! Найперший державний діяч тієї доби, найздібніша, найосвіченіша людина в цілому світі, наймудріша з усіх некоронованих голів, що сягали в ті століття” захмарних висот політичної влади, — зазнає поразки в суперечці з темним сільським ковалем! До того ж я помітив, що решті присутніх жаль мене, і спаленів так, що від вусів моїх запахло смаленим. Поставте себе на моє місце, спробуйте відчути прикрість і сором, що їх відчував я, і скажіть, чи втрималися б ви від забороненого прийому, чи не вдарили б ви супротивника нижче пояса? Ну, звісно, вдарили б — така вже людська природа! Вдарив і я. Ні, я не намагаюся виправдатись, я хочу тільки сказати, що я розлютився і що кожен на моєму місці вчинив би так само.

Коли я вирішую вдарити кого-небудь, то не вдовольняюсь легеньким стусаном; коли я б’ю, то вже б’ю наповал. І не Наскакую наосліп, ризикуючи схибити, — ні, я відходжу вбік і готуюся нехапливо, так що супротивникові й на думку не спаде чекати якоїсь каверзи, а потім — бац! — і він уже лежить догоричерева й ніяк не може збагнути, як усе це сталося. Так учинив я і з братом Даулі. Повів мову про се, про те, тихенько, спокійненько, наче знічев’я, — навіть найбільший мудрець у світі не здогадався б, що я замислив і куди хилю:

— Знаєте, хлопці, як подумати й пильніше придивитися, скільки цікавого таять у собі закони, звичаї, обряди! А вони ж залежать від зміни людських поглядів, від розвитку нашої думки! Є закони писані — рано чи пізно їх скасовують. А є закони неписані — вони вічні. Візьміть неписаний закон заробітної плати. Він говорить, що мало-помалу, із століття в століття, заробітна плата неухильно зростає. Як це довести? Ми знаємо, скільки заробляють люди у нас, у вас, десь-інде і з цього виводимо середній заробіток на нинішній рік. Ми знаємо, скільки платили за працю сто років тому і скільки платили двісті років тому; далі в минуле ми зазирнути не можемо, та й цього досить, щоб установити закон поступового зростання заробітної платні. На основі цього