Читати книгу - "Айвенго"

мудрими людьми, панове, — сказав блазень, — а я називаюся дурнем. Проте, дядечку Седрику і братику Ательстане, дурень винесе ухвалу і тим покладе край усім вашим суперечкам. Я все одно що Джонова кобила, яка нікому не дає на себе сідати крім Джона. Я прийшов задля того, щоб урятувати свого господаря. Якщо він відмовиться од моєї допомоги — ну що ж, піду додому, і справі кінець. Відданість не можна перекидати з одних рук до інших, як кільце або кулю в грі. Я згоден гойдатися в зашморзі, але не інакше, як замість мого родового господаря.

— Йдіть, шляхетний Седрику, — сказав Ательстан, — не втрачайте такої нагоди. Ваша присутність там, поза стінами цього замку, надихне наших друзів і пришвидшить наш порятунок, а якщо ви залишитеся тут, всі ми загинемо.

— А хіба там, за стінами, є надія на порятунок? — запитав Седрик, поглянувши на блазня.

— Ще й яка надія! — вигукнув Вамба. — Знайте, що, натягнувши мій балахон, ви одягаєтеся в мундир полководця. П'ятсот чоловіків зібралися під стінами цього замку, і сьогодні я був одним із головних ватажків. Моя безглузда шапка правила за шолом, а брязкальце — за маршальське берло. Ось побачимо, чи багато вони виграють, змінивши дурня на розумну людину. Хіба що я побоююся, щоб вони, збагатившись мудрістю, не втратили хоробрості. Отже, прощавайте, господарю, будьте милостиві до бідного Гурта і згляньтеся над його собакою Ікланем, а мій ковпак повісьте на стіну в Ротервуді на згадку про те, що я віддав своє життя за господаря як вірний… дурень.

Останнє слово він вимовив якось неоднозначно — чи то серйозно, чи жартома. Сльози виступили на очах у Седрика.

— Пам'ять про тебе житиме. — сказав він, — поки вірність і любов будуть у пошані на цьому світі. Якби я не вважав, що знайду засіб урятувати Ровену і тебе, Ательстане, та й тебе теж, мій бідолашний Вамбо, я не дав би умовити себе на таку справу.

Вони переодяглися, але тут у Седрика виникло нове запитання.

— Я не знаю жодної мови, крім свого рідного діалекту та декількох фраз по-норманському; як же я видаватиму себе за справжнього ченця?

— Вся штука в двох словах, — сказав Вамба. — Що б не казали вам, відповідайте: «Рах vobiscum!» При зустрічі або прощаючись, благословляючи або проклинаючи, повторюйте: «Рах vobiscum!» — і все. Для ченця ці слівця так само необхідні, як мітла для відьми або паличка для чарівника. Вимовляйте лише низьким голосом і значущо: «Рах vobiscum!» — і проти цього ніхто не встоїть. Варта чи охорона, лицар чи зброєносець, піший чи кінний, — байдуже: ці слова на всіх діють як закляття. Якщо мене завтра поведуть вішати (в чому я ще дуже сумніваюсь), я неодмінно випробую силу цих слів на катові.

— Коли так, — сказав Седрик, — я миттю перекинуся на ченця. Рах vobiscum! Сподіваюся, що запам'ятаю цей пароль. Шляхетний Ательстане, прощавай… Прощавай і ти, мій сердего. Серце у тебе таке, що вартує будь-якої здорової голови. Я вас виручу — або повернуся й помру разом із вами. Державна кров саксонських королів не проллється, поки моя кров іще тече в моїх жилах. Не дам волосині впасти з твоєї голови, мій добрий служко, який ризикував своїм життям, щоб урятувати господаря, хоч би довелося заради цього пожертвувати своїм життям. Прощавай.

— Прощавайте, шляхетний Седрику! — сказав Ательстан. — Пам'ятайте, що ченці ніколи не відмовляються попоїсти, якщо їм запропонують підкріпити сили.

— Прощавайте, дядечку! — додав Вамба. — Не забувайте про рах vobiscum.

Із такими напутніми словами Седрик вирушив у дорогу. Йому дуже швидко довелося випробувати силу магічних слів, яких навчив його блазень. Пробираючись низьким склепінчастим коридором до великої зали, він раптом побачив перед собою жіночу постать.

— Pax vobiscum! — сказав удаваний чернець, намагаючись швидше пройти повз неї.

— Et vobis pater reverendissime[62]! — відповів йому ніжний жіночий голос.

— Я трохи глухуватий, — відповів Седрик саксонською і пробубонів собі під ніс: — Біс би побрав дурня і його pax vobiscum! Вперше вистрілив — і відразу ж промахнувся.

Проте в ті часи досить часто траплялося, що духовні особи погано розуміли латину, і співрозмовниця Седрика чудово знала це.

— Прошу вас, преподобний отче, — вела далі вона вже саксонською, — будьте милосердні, відвідайте пораненого полоненого і втіште його. За цю добру справу ваш монастир отримає щедре подаяння, якого ще ніколи не отримував.

— Дочко моя, — відповів Седрик у великому збентеженні, — мені не можна залишатися в цьому замку і втрачати час на виконання звичайних моїх обов'язків. Я повинен піти якнайшвидше. Життя і смерть багатьох залежить від цього.

— Отче мій, благаю вас в ім'я обітниць, які ви на себе брали, не покиньте нещасного, не відмовте йому в своїх порадах і допомозі! — не вгавала прохачка.

— Бодай мене чорт ухопив і засадив в Іфрін разом із душами Одіна і Тора[63], — промовив роздратований Седрик.

Він, імовірно, виголосив би ще декілька фраз в тому ж дусі, але їхня бесіда була перервана грубим голосом Урфриди — тієї старої, що жила у відокремленій башточці.

— Що це означає, красунько? — звернулася вона до співрозмовниці Седрика.

— То так ти платиш мені за мою доброту, за те, що я дозволила тобі вийти з темниці? Святого чоловіка довела до того, що він почав лаятися, щоб позбутися докучань юдейки!

— Юдейки! — вигукнув Седрик, намагаючись скористатися нагодою, щоб якось спекатися їх обох. — Дай мені пройти, жінко! Не затримуй мене. Я тільки-но виконав святий обов'язок і не хочу поганитися.

— Ходи сюди, отче мій, — сказала стара. — Ти нетутешній і сам не виберешся з замку. Йди-но сюди, мені хочеться з тобою побалакати. А ти, дочко проклятого племені, йди до хворого і доглядай за ним, поки я не повернуся. І горе тобі, якщо наважишся ще раз піти звідти без мого дозволу!

Ребекка пішла геть. Урфрида, поступаючись її благанням, дозволила їй залишити башту, а потім приставила її доглядати за пораненим Айвенго. Ребекка усвідомлювала, яка небезпека загрожує полоненим, і не втрачала анінайменшої нагоди щось зробити для їхнього порятунку. Почувши від Урфриди, що в цей безбожний замок завітав священик, вона сподівалася, що він захистить ув'язнених. Саме тому вона й очікувала в коридорі удаваного ченця. Але ми бачили, що спроба ця скінчилася невдало.

Розділ XXVII

Нещасна! Що оповіси,

Крім суму, сорому, гріха?

Твої провини знаю всі,

Але кажи, кажи — нехай!

……….

Мої печалі не такі –

То наче біль, немов задуха;

Моєму серцю дай