без кінця й краю, всі відомі нам деталі й непевні припущення, один поперед одного намагалися придумати найкращий вихід із ситуації, це було зрозуміло й неминуче. Але це було погано, бо так ми заглиблювалися у все, від чого намагалися втекти. І яка була користь від усіх цих навіть найблискучіших планів? Жоден із них неможливо було втілити в життя без Амалії, без неї все це перетворювалося на позбавлені сенсу приготування. Вони ставали безглуздими, бо не доходили до неї, а якби й дійшли, то не зустріли б нічого, окрім мовчання. На щастя, сьогодні я розумію Амалію краще, ніж тоді. Вона несла більше, ніж ми всі; неможливо збагнути, як вона витримала це все і залишилася живою. Мати потерпала за нас усіх, бо весь тягар упав насамперед на неї, вона мучилась недовго. Чи страждає вона ще й зараз, невідомо, бо її свідомість давно потьмарилася. Амалія ж не лише страждала, вона усвідомлювала суть усієї справи. Ми бачили тільки наслідки, вона знала причину. Ми сподівалися на якісь дрібні полегкості, в неї не було сумніву в тому, що все давно вирішено. Нам залишалися перешіптування, їй – тільки мовчання. Вона стояла віч-на-віч з правдою, жила з цим, витримала, тоді й тепер. Наскільки легше було нам усім у нашій біді, аніж їй. Щоправда, ми змушені були залишити наш дім, у нього вселився Брунсвік. Нам виділили цю халупу, в кілька заходів ми перетягли сюди візками наше майно, ми з Вар-навою тягли візки, Амалія й батько підштовхували нас іззаду. Мати, яку ми перевезли сюди насамперед, щоразу зустрічала нас тихим скигленням, сидячи на скрині. Ці виснажливі перетягування візка були дуже принизливими, бо ми на кожному кроці зустрічали вози зі збіжжям, і люди мовчки відверталися од нас, але я пригадую, як ми з Варнавою навіть під час цього переїзду продовжували обговорювати наші турботи й плани, тому часом зупинялися, захоплені розмовою, аж поки батько не гукав нам ззаду «Гей!», нагадуючи про обов'язки. Та всі ці розмови після переселення ніяк не вплинули на наше життя, хіба що тепер ми відчули бідність. Родичі припинили нам допомагати, наші власні запаси майже вичерпалися, і саме тоді почала розвиватися зневага до нас у тій формі, в якій ти її бачив. Усі помітили, що нам не вистачить сили виплутатися з історії з листом, і не пробачили нам цього. Ніхто не сумнівався, що наша доля справді важка, хоча ніхто точно не знав, яка вона насправді. Усі усвідомлювали, що на нашому місці навряд чи краще витримали б це випробування, але тим необхіднішим здавалося їм цілковито відмежуватися од нас. Якби ми перемогли це все, нас би цінували ще більше, ніж раніше. Але ми не змогли досягнути успіху, і те, що досі здавалося тимчасовим, тепер стало остаточним: нас викинули зі свого кола. Про нас більше не говорили як про людей, наше прізвище не називалося. Якщо потрібно було згадати про нас, говорили тільки про Варнаву, найбезневиннішого. Навіть наша халупа отримала погану славу, і якщо ти пригадаєш власне перше враження, то напевно погодишся, що й тобі здалося, ніби ця зневага виправдана. Пізніше, коли до нас приходили люди, вони крутили носом через цілком невинні речі, наприклад, через те, що маленька гасова лампа висить над столом. А де ж їй ще висіти, як не над столом, хоча декому це й здавалося жахливим. А якщо ми вішали лампу в іншому місці, в людському ставленні нічого не мінялося. Усе, що в нас було і чим були ми самі, викликало в людей зневагу.
Клопотання
– І що ж ми робили протягом цього часу? Найгірше з усього, що могли б придумати. За що нас варто було зневажати більше, аніж за те, що насправді примусило людей ставитися до нас презирливо. Ми зрадили Амалію, не виконали її мовчазного наказу. Ми не могли більше так жити, не могли більше витримати безнадії і почали кожен по-своєму випрошувати або ж домагатися від Замку прощення. Хоча знали, що надії не існує, що ми не можемо нічого виправити, що із Замком нас поєднував тільки Сортіні, чиновник, який колись добре ставився до батька, але тепер, у зв'язку зі всіма подіями, став для нас недоступним. Та незважаючи на це ми взялися до роботи. Першим був батько, він почав усі ці безглузді походи з клопотаннями до старости, до секретарів, до адвокатів, до писарів. Переважно його не пускали до приймалень, але якщо лестощами або випадково йому таки вдавалося домогтися аудієнції, ми страшенно тішилися кожній такій новині і радісно потирали руки, – та його швидко випроваджували й ніколи більше не впускали. Крім того, відповідати йому було надзвичайно легко, в Замку це завжди легко. Чого він хотів? Що в нього трапилося? За що він хоче просити пробачення? Коли й хто в Замку поворухнув проти нього хоча б пальцем? Звичайно, він збіднів, утратив замовлення і таке інше, але все це траплялося на кожному кроці, звичайна справа для майстрового люду, питання попиту та пропозиції, хіба Замок повинен дбати про такі речі? Загалом Замок дбає про все, але не можна ж так грубо втручатися в природні процеси розвитку задля приватних інтересів однієї людини. Хіба Замок повинен вислати до Села чиновників, які розшукають замовників батька і примусять їх повернутися? Але ж ні, – заперечував батько, – ми обговорювали з ним усі ці речі дуже детально перед і після кожного його походу, ховалися в кутку, нібито від Амалії, а вона все бачила й не заважала. Але ж ні, – заперечував батько, – він скаржиться зовсім не на бідність. Усе, що він втратив, – дрібниці, він легко здобуде все це знову, якщо його пробачать. «Але що потрібно пробачити?» – питали його. Досі не було ніякої заяви, в кожному разі, її немає в протоколах, точніше, в офіційно доступних адвокатам протоколах, у зв'язку з цим проти нього не було застосовано ніяких санкцій і не планується в майбутньому. Чи було висунуто офіційне звинувачення? Батько не знав. Можливо, відбулося втручання якогось офіційного органа? Про це батькові нічого не відомо. Отже, якщо він нічого не знає і нічого не трапилося, чого ж він вимагає? Що йому потрібно пробачити? Хіба що беззмістовне забирання часу в чиновників, а от якраз цього робити не можна. Але батько продовжував клопотатися. Тоді він усе ще був дуже сильним, а вимушене байдикування вивільнило йому купу часу.
– Невдовзі я поверну Амалії її честь, – тихенько,
