Читати книгу - "Ольвія"

Так на всіх велелюдних місцях царства під ревисько труб кричали царські огласники з мідними горлянками…

І коли люд заворушився і почав збиратися по всіх провінціях Персії й інших підлеглих йому країнах, племенах і народах, до царя прийшов один знатний перс і, впавши на коліна перед царем царів, попрохав лишити йому сина.

– У мене три сини, – благав він Дарія, – і всі троє мусять іти з тобою у далекий похід на саків. О великий царю, візьми собі двох синів, а хоч найменшого залиш мені, аби він утішив мене на старості.

Спалахнув цар царів, позеленів на виду і сказав:

– Гаразд! Я залишу тобі всіх твоїх трьох синів!

І велів трьом синам знатного перса відрубати голови і віддати ті голови батькові на втіху.

– Ці троє лишаться з тобою, – сказав він знатному персу, – а всі інші перси підуть зі мною покоряти саків.

Доки іонійці на чолі з головним будівничим Коєм та начальником охорони майбутнього мосту Гістіеєм, долаючи море на переповнених трієрах, пливли до далекого Істру, на Боспорі вже почалося будівництво переправи, по якій армія царя царів мала перейти з Азії в Європу. Споруджувати її доручено великому майстру-мостовику, греку-самосцю Мандроклу. Сотні трієр привів грек-мостовик в Боспор, і біля Халкедону, на азіатському березі, почали тісно – борт до борту – ставити на якорях трієри, вишикуючи їх через протоку. Судна підтримували преміцні лляні канати, протягнені з одного берега протоки на інший, а поверх трієр мостили настили з грубезного дерева і все те міцно скріплювали залізом, ув'язували ще й ланцюгами… Грек-мостовик – маленький, непоказний із себе чоловічок (і наділили ж такого боги таланом!), котрий все ото ворушив губами, наче щось підраховував та зважував подумки, – сам квапився, не даючи собі ані миті перепочинку, і безжалісно ганяв десятки й десятки тисяч люду, кинутого йому на поміч. Мостовик квапився, підганяючи той велелюдний мурашник, – боявся несподіваної бурі, що могла спалахнути в протоці і вщент розметати будь-яку переправу! Але – слава богам! – Боспор млів під лагідним сонцем, і штиль ліниво плескався в борти трієр, ситі води тільки легенько зітхали, набігаючи на берег… А те, що творилося на крутих берегах, було грандіозним і справді небаченим у тих краях. Хоч Боспор біля Халкедону і найвужчий (сім стадій в ширину, себто 1350 метрів), але течія стрімка, а береги круті – до двадцяти п'яти метрів заввишки! І міцно зв'язати їх між собою мостом, який би витримав перехід величезної орди з обозами, – було справою не для простих смертних. Але кмітливий і тямковитий грек-мостовик – маленький, непоказний із себе чоловічок, не в міру метушливий і галасливий, з дещо хлоп'ячим голосом, – так ось той грек, згубивши чимало простого, а отже, й недорогого люду, таки зв'язав азіатський берег Боспору з європейським. В ті дні він не спав, майже не їв, не знав спокою ні вдень ні вночі, холонучи від однієї лише думки: а раптом на Боспор нагряне буря? Навіть сам цар царів бурю не відверне, а ось на ньому, маленькому чоловічку-мостовику, злість може зігнати. І невідомо було, на чому тримається хирляве тіло мостовика. Здавалось, ткни такого пальцем – наскрізь проткнеш, а бач, якими справами вергає. І міст непоказний отой грек спорудив на славу – грандіозний, незнанний у тих краях міст. Той міст, про який Есхіл напише: «Боспору потік, він (Дарій, а не грек-мостовик, як то було насправді. – Авт.) ланцюгами вирішив зв'язати, як норовистого раба, і ярмом залізним шлях течії він перетнув, багаточисленному війську путь широкий проклав!..» Ай, грек-мостовик, ай, тямковитий Мандрокл! Слава слухняним та кмітливим виконавцям царської волі!

Як усе було готово і Боспор вперше на людській пам'яті мостом скорено, війська рушили по знаменитій царській дорозі, що вела із Суз до Боспору. Це була одна з найкращих доріг Дарієвого царства – із зручними стоянками, постоялими дворами, і прокладена вона була по населеній і безпечній країні. І пішли завойовувати саків за Істром десятки тисяч кінного і пішого війська, не рахуючи численних обозів, гурти худоби, слуг, рабів тощо. Збуджене військо йшло, як на свято, – з піснями, галасом, сміхом. Наче не на війну зібралися, а на прогулянку. Та й до того ж на вельми приємну. А про те, що на війні ще й убивають, ніхто не думав, бо кожен був переконаний: якщо і вб'ють, то когось. Когось, а не мене. Тому й веселість хлюпала через край, десятки й десятки тисяч вчорашнього мирного люду різноплемінного, і постійна армія персів, що складала ядро орди, йшли і їхали, як на розвагу, упевнені, що й увесь похід буде легкою розвагою, а далеких скіфів за Істром вони зметуть на своєму шляху, як вітер змітає торішнє листя. І навіть коні іржали, здавалось, весело, а тяглова обозна худоба ревла гучніше од звичайного, і погоничі покрикували на неї дружно та пребадьоро.

В Каппадокії війська залишили царську дорогу і повернули до Халкедону. І коли голова колони нарешті вийшла до голубих вод Боспору, то хвіст її все ще тягнувся долиною і зникав за обрієм – таке військо зібрав цар царів!

Прибувши до Боспору, перський владика велів поставити на березі стовпи з білого мармуру з викарбуваними на них іменами всіх народів і племен, які він привів із собою. Оглядинами ж нового мосту цар залишився задоволений, а його будівничого, майстра-мостовика Мандрокла, – щедро й по-царському нагородив. На радощах, що він так догодив царю царів, Мандрокл замовив відомому художнику чималу картину, забажавши, щоб на ній був зображений його міст через Боспор, і щоб на високій кручі над Боспором сидів на похідному троні сам Дарій, а внизу, через міст, щоб йшли і йшли його непереможні війська… «Так і намалюй, – торохтів він художнику, від збудження аж танцюючи на місці, – щоб війська йшли, йшли і йшли…»

Дарій і справді сидів тоді на похідному троні, і трон його стояв неподалік пурпурового шатра на високій кручі. І звідти, з кручі, картина, що простилалась перед царськими очима, була вражаючою, мальовничою і грізною. Дарій любив такі картини, любив дивитися, як неоглядною далиною, спалахуючи на сонці наконечниками списів (ліс і ліс наконечників!), йдуть і йдуть його війська покоряти чужі народи. Такі картини приносили йому найбільшу втіху і відчуття власної величі та винятковості у порівнянні з усіма простими смертними, котрі йшли