Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

Льонця не могла заснути. Вмовляла себе — не через спогади. Чей же ті згадки про старе, чотирирічної давності, давно вже не будять у ній ні туги, ні болю. Ще донедавна спинялася перед венеціанським левом і тоді з тихою усмішкою на один мент повертала собі Антоніо, а нині вже й образ його стерся в пам'яті — змішався з десятками інших облич, стрінутих тут же, під левом, — грубих, несміливих, п'яних, гарних… Більше Льонця не спиняється перед брамою венеціанських консулів, хіба що у справі, — не було й нема нічого, є тільки спаскуджений світ, до якого звикла, як звикають сміттярі до своєї брудної роботи.

І все–таки нині защеміло: «Цвіт, під яким кишать черви…» Ха! А це ж усюди, на всьому білому світі — так. Золоті шпилі костьолів, розцяцьковані склепіння, а поруч темні монастирські келії; величні башти замків, а внизу — темниці; на статуї правосуддя біля ратуші з одного боку — благородне обличчя Феміди, а з другого — жорстоке катівське; волання до чистоти душі й тіла з амвона вдень, а вночі попівські оргії з повіями… Отче Лятерна, ви святий, але ж за мною таки пришлете, адже сам Ісус не міг встояти перед Марією Магдалиною…

Відчула, що їй дошкуляє голод. Хтось уночі поїв її вином, а їсти — не їла. Підвелася з тапчана, підійшла до кухонної плити. Хоч би крихта де — все вишкріб Письо: він мовчки п'є, мовчки їсть, мовчки випрошує в дочки грошей, а щоб тебе… Льонця проковтнула проклін — нехай собі живе. І мама із своєю хіромантією — теж. З ними звично і навіть затишно, ніхто їй ні за що не докоряє, не неволить… Льонця рада б хоч раз побачити Гізю, але її нема. І добре, що нема… Бо поволокла б, поволокла б сестрицю на вулицю! Хай би втішилась хоч раз — іноді за вином, у міцних обіймах чоловіків Льонця бере для себе дрібку радості. Потім то все пропадає, але хоч мить, хоч мить… Добре, як добре, що Гізі нема…

Льонця пересувала горшки на плиті, сягнула рукою в челюсть печі, витягнула мідний дзбан — такого наче й не було в них дома, заглянула — гриби. Диви, розжилася стара Абрекова! Що ж, Льонця зварить грибів. Нахилила дзбан, щоб висипати сушню в миску, і враз осліпла.

Заторохтіло, забряжчало, з миски бухнуло червоне полум'я. Льонця жахнулася, вона нічого не могла зрозуміти, протерла очі — ні, не сниться. Золоті браслети, персні, хрестики, діадеми… Хатні сутінки розсунулися від блиску — звідки в старої таке багатство? Зачарована, приголомшена, здуріла, брала пальцями прикраси, придивлялася до чуда — одного, другого, третього… Притулила хрестик до грудей — поклала, приміряла дукати до шиї — теж відклала, натягала на пальці один за одним персні і зойкнула: такий самий — з великим каменем, обрамленим золотою короною, той самий заручний її перстень — тут, у цьому дзбані! Антоніо!.. Тривожні пальці розгорнули волосся, поцілунки обпекли її тіло…

Стягнула персні, а цей затиснула в долоні, й тоді дійшло до свідомості, що це хтось підкинув їм до хати скарб, щоб потім звинуватити в злодійстві і потягти на лаву… Та ні, такого не може бути, це Лисий Мацько переховує, він бере в заклад… Але як цей перстень тут узявся? Пам'ятає, якийсь Бялоскурський стягував їй з пальця. Продав?..

Похапливо складала золото в дзбан, трусилися руки, присипала коштовності опеньками, поставила дзбан, де стояв, а долоня не розтулялася, не могла розтулитися.

Боязко глянула у відчинене вікно: на вулиці стояв монах у чорному капелюсі й довгій до п'ят рясі.

— Чого тобі, святеннику? — вихилила голову.

— До патера йди… — монах не дивився їй у вічі. — До святої сповіді. Він чекає тебе в каплиці біля єзуїтського дому. Dominus vobiscum… — Чернець повернувся спиною до вікна, чекав.

— Бугаї Христові! — сплюнула Льонця. Розтулила долоню: так, це її перстень. Натягла на палець правої руки — замість шлюбного. Це моє. Тільки всього й залишилося мені… Хто його дошукається серед тієї золотої сарсами?

Льонця почала одягатися. До кімнати увійшла Абрекова.

— Хто то? — спитала шепотом, з тривогою.

— Отой? — показала Льонця на монаха. — Не бачите, слуга Божий.

— Не йди з ним, Льонцю, це сатана. Ти придивись: капелюх і ряса до п'ят…

— І добре, що сатана! — засміялася Льонця. — А ви, певне, хотіли, щоб за мною прийшов архангел Михаїл!.. Почекай, почекай, болотний чорте, вже йду.

Розділ п'ятий

ЧЕРЕЗ СЛАВУ Й БЕЗЧЕСТЯ

Року 1595–го…А єпископ Балабан насміхався над братчиками: «Хто м'я там судити має — шевці, кравці, кушнірі? Якийсь Рогатинець у них за патріарха, а Красовський за митрополита». Його ж, Юрія, самі братчики нібито за пристрастіє до хмільного зілля і до інших грішних прелестей у дзвіницю посадили. Не знаю нічого за перелюбство, вина ж пан Юрко не вживав, а що просидів добу у Корняктовій вежі й безмін штрафного воску на братський стіл поклав — то правда, всі про це знали на вулиці Руській.[83]

З манускрипту

Тиснуть, давлять на тіло й душу міцно кладені з дикого каменю стіни — чи то й дзвонареві так здається, коли виходить на останній поверх будити благовісти до виносу святих дарів? Та ні, музика дзвонів тоді руйнує вщент цей тісний склеп, тоді стелею дзвіниці стає небесна баня, а нині дзвони з прив'язаними до крис сердечками німо й тяжко визирають чорними копулами крізь чотири вікна у всі чотири сторони світу; чорно бовваніє Великий Кирило біля східного віконця, шнури закинуті на дубове перехрестя під склепінням; мовчать благовісти у вежі Корнякта, не вільно їм — Наливайко ходить Волинню.

Тихо на верхньому поверсі дзвіниці, мов у тюрмі. А таки ж тюрма: стілець у кутку, на ньому шмат хліба і кварта з водою, на долівці сидить Юрій Рогатинець, сеньйор братства, ув'язнений братчиками на добу й оштрафований безміном воску.

Сором уже пригас. Тільки пригас — він ніколи не перетліє на попілець, слід від нього відтиснеться на душі, мов друкарська фарба на папері; Юрій усе життя відчуватиме ці, тільки йому знайомі письмена, і вони пектимуть і перестерігатимуть його, і виховають у вдачі мужа щось нове, чого досі не було, а що — не може того знати нині Рогатинець.

А коли відійшов відчай — бо ж хотілося досягти з перехрестя шнур і задавити почуття стиду