Читати книгу - "Слово про похід Ігорів"

Слово про Ігорів похід Героїчна поема Почнемо, браття, пісню невеселу Словами призабутими старими Про Ігорів згорьований похід. Почнемо не за вимислом Бояна, А просто, як насправді все було. Коли Боян, цей віщий соловейко, Співав комусь осанну величальну, То білкою носився по деревах, Землею — сірим вовком, а в підхмар'ї Орлом могутнім клекітно ширяв. Згадавши про усобиці колишні, Пускав він десять соколів на зграю Прекрасних лебедів, що линули вгорі, І князеві, чий сокіл найспритніший, Він пісню попереду дарував. Співав хвалу старому Ярославу; Або Мстиславу, мужньому із мужніх, Який зарізав велетня Редедю; Або Роману, сину Святослава... Так, мовби десять соколів, на струни Пускав він віщі пальці, й рокотали Самі ті струни — славили князів. Почнемо з Володимира. Й розкажем Про Ігоря, що вигартував розум Неміряною силою своєю І вигострив відвагою, як меч. Повідаєм, як, сповнившись завзяття І болю за страждальну рідну землю, Одчайний князь полки свої хоробрі На землю Половецькую водив. Бояне, соловію днів минулих! Якби ж похід цей ти ощебетав, Стрибаючи по дереву уяви, Злітаючи думками попід хмари, Сплітаючи у пісню сущу славу Й сягаючи Троянових часів! Ти б заспівав про Ігоря: "Не буря несе над степом соколів — Вороння летить до Дону, чуючи біду". Або почав би, Велесів нащадку: "Іржання коней чути за Сулою, Б'ють дзвони в Києві, у Новгороді сурми Похід скликають, стяги над Путивлем Загравами тривожно лопотять..." Жде Ігор брата милого в Путивлі. Примчав і мовив Всеволод буй-тур: "Один ти в мене, Ігорю, мій брате; Порада і розрада ти моя! Сідлай же, князю, коні свої бистрі, Бо вже мої осідлані стоять Попереду під Курськом, наготові. Мої куряни — воїни умілі: Під трубами сповиті, із шоломів Напоєні й згодовані зі списа; Дороги та яруги їм відомі; В них луки пружні, повні сагайдаки І шаблі гострі — волос перетнуть. Вовками скачуть в полі і шукають Собі та князю слави й перемоги!.." На сонце Ігор глянув і жахнувся — Все військо враз покрилося пітьмою! І мовив Ігор: "Браття і дружино! Забитим краще буть, ніж полоненим. Тож сядьмо, браття русичі, на коней, Щоб глянуть на великий синій Дон!.." Й таку незборну Ігор мав жадобу Дістатись Дону, спробувати Дону, Що геть йому знамення заступила. "Бажаю, — мовив, — списа поламати Край поля Половецького із вами, Хоробрі, мужні русичі! Загину Або шоломом Дону зачерпну!" Вступивши у стремено золотеє, Він полем рушив. З ним — уся дружина. Їм темрява дорогу заслонила, Від стугону, що линув звідусіль, Збудилось птаство, звірі розкричались, А див гукнув із чорних верховіть, Щоб чули Волга, Сурож та Посулля, Помор'я, Корсунь і Тмуторокань. І половці посунули до Дону; Мов лебеді сполохані, ячали Кибитки незліченні опівночі... До Дону Ігор воїнів веде! Вороння чорне клякне на деревах, Вовки в яругах бродять. Клекотають Орли у небі. Злякані червоним, Лисиці тонко брешуть на щити... О Руська земле, ти вже за горою! Пітьма світліє. Вранішня зоря Встає над полем, маревом повитим. Стих соловей. Вороння крик зняло... Тут русичі червоними щитами Степ перекрили, прагнучи собі Звитяг і честі, Ігореві — слави. У п'ятницю схрестилися мечі. Здригнулись половці, змішалися, побігли! Розсипавшись, мов стріли, по степу, Помчали русичі чарівних половчанок, А з ними — золото, єдваби, оксамит; Кожухами, опанчами, парчею Та іншим узороччям половецьким Вимощували шлях через болота... Багровий стяг, біляста хоругов, Бунчук червоний й ратище срібляне Хороброму дісталися звитяжцю. Дріма в степу Олегове гніздо. Далеко залетіли соколята! Для кривди не народжені вони Ні беркуту, ні кречету, ні круку, Ім'я якому — дикий половчанин! Кончак біжить, неначе сірий вовк; Гзак поспішає вслід йому до Дону. На другий день, заледве розсвіло, Криваві зорі згубу провістили. Від моря чорні хмари потяглись, Чотири сонця прагнучи покрити; Спахнули сині блискавки... Ой бути Страшному грому! Стрілами іти Дощу від Дону. Списам поламатись Й мечам пощербитись об крицеві шоломи На річці на Каялі, біля Дону! О Руська земле, ти вже за горою!.. Тут дужий вітер, Стрибожів онук, Війнув із моря стрілами в обличчя Полкам черленим, Ігоревим воям. Земля здригнулась, спінились річки, І курява знялася над полями! Лопочуть стяги — половці ідуть Від Дону і від моря... Звідусюди Хоробре руське військо обступили; Степ перекрили кличем бойовим; А русичі — червоними щитами. Яр-туре Всеволоде, ти спинив грудьми Лихе поріддя. Стрілами проймаєш, Гримиш мечем. Де зблисне твій шолом, Там голови погані половецькі Летять на землю. Ковані шоломи Поскіпані тобою, ярий туре!.. О миле браття, в січі він забув Про тиху славу, отчий княжий стіл І Глібівну — дружиноньку вродливу, Що жде його в Чернігові далекім!.. Були віки Троянові; літа Старого Ярослава проминули; Олег мечем усобиці кував І стріли сіяв — гордий Гориславич. Це він вступив в стремено золоте У городі своїм Тмуторокані, І дзвін той Всеволод у Києві почув, А Володимир чув його в Чернігові Й ворота навіть вранці замикав. Це ж за його обиди похвальба Бориса Вячеславича поклала На березі Канини. Звідтіля ж Повезли Ізяслава до Софії На вічний спокій в Києві святому... Був смутний час. Насіяв князь Олег Чимало лиха, й виросли роздори, І згинуло незлічено добра Народу руського — Даждьбожого онука. В крамолах, в міжусобицях лягло Людей немало. Рідко орачі, Йдучи за плугом, голос подавали. Зате ворони каркали щодня На трупах, непохованих у полі... Страшні були ті битви. Ця ж така, Якої ще ніколи не бувало! Від рання аж до вечора і знов Од вечора до рання — свищуть стріли, Гримлять мечі об крицеві шоломи Й ламаються скривавлені списи У полі незнайомім Половецькім... Копитами поорана земля Кістьми була засіяна і щедро Полита кров'ю: тугою зійшли Вони в тобі, о страдна Руська земле! Над ранок знявся в полі шум і дзвін — Ковуїв Ігор в січу завертає, Йдучи на поміч Всеволоду-брату. День бились. Два. Ополудні на третій Упали мертво Ігореві стяги, Й два брати розлучились на Каялі. Не стало тут кривавого вина; Скінчили учту русичі хоробрі: Впоїли свата й поряд полягли За землю Руську. Трави сум схилив, І дерево в жалобі приклонилось... Настала, браття, тужная пора; Пустиня руську силу подолала. Ввійшла обида у Даждьбожів рід, Ступила Діва по землі Трояна І заплескала крилами край Дону, Прогнавши золоті часи. Не йшли князі в походи в дикий степ, Бо мовив брат до брата гордовито: "Оце моє, і те — також моє". Дрібне самі великим нарекли Й з крамолою надовго побратались. А бісове поріддя звідусіль Пішло на Руську землю безборонне. Далеко мужній сокіл залетів, Ворон б'ючи, — заледве не до моря! Не воскресити Ігоревих воїв, Русі щитами їм не затулить! Помчали з кличем вбивство і грабіж, Линули пломінь з огняного рогу. І жони руські вмилися слізьми: "Уже нам милих лад не приголубить, Ні здумати, ні вгледіти очима: Уже нам срібла й золота не знати..." І стогоном озвався скорбний Київ, Чернігів же напасті опосіли. Розлився жаль великий по Русі Й проріс печаллю буйною повсюди. Князі кували смуту. А земля Стогнала під копитами поганих. Хоробрі Святославичі біду На річці на Каялі розбудили, Яку приспав був грізний Святослав Мечами харалужними своїми. Це він навів полки свої міцні На землю Половецьку, притоптавши Яри й горби; озера скаламутив І висушив болота і струмки. А хана Кобяка із Лукомор'я, Як вихор, вихопив у війська на очах. І впав Кобяк у Києві, в дитинці Великого звитяжця Святослава. І греки, і морава, й венеційці Хвалу співають князю Святославу І гудять Ігоря, що силу потопив На дні Каяли, ріки половецькі Засипав руським скарбом золотим І пересів із княжого сідла В сідло раба, невольника простого. Стоять пониклі вдови на валах, Віднині їм веселощів не знати. У Києві на горах Святослав Побачив сон страшний і дивовижний. "Ізвечора, — повідав, — тільки ліг, Мене укрили чорним покривалом Й дали напитись синього вина, Отрутою замішаного густо. І сипали з поганських сагайдаків На груди перли й ніжили мене. А терем був без стелі та верха... В бору Кияні та на Оболоні Всю ніч ворони Бусові