Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

І якщо до цього більші чи менші незгоди, що мали місце між умовними культурниками та умовними ж «політиками» в середовищі шістдесятників здавалися принциповими, то судовий вирок (три роки ув'язнення) Львівського обласного суду допоміг усвідомити, що спільного в опозиціонерів таки більше, аніж відмінного, а тому треба підніматися над дріб'язковими суперечностями. «Етичні» міркування «перемогли» тактичні й стратегічні: справді, хіба можна залишити товариша напризволяще?

Літо 1966-го для Василя Стуса видалося непростим. Справжнім шоком для нього, щойно звільненого з Державного історичного архіву, стали слова дружини:

— Василю, я… чекаю дитину, — почув він якось увечері, коли після чергової невдалої спроби знайти роботу картав себе, що він — мужчина, годувальник — не може утримувати родину.

— Як вагітна? — промовив, розуміючи, що змолов дурницю. — Валю, я ж без роботи. Можливі арешти, як можна приводити дітей у цей світ, де ми з тобою не маємо жодної певности щодо завтрашнього дня?

— Бог дає дітей, і дає на дітей, — прорвалися приказкою Валині думки. — Якось буде. Я буду народжувати.

За кілька днів Василеві вдалося знайти підробітки на будівництві метра, а 17 вересня він влаштувався на посаду старшого інженера Відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловости будівельних матеріалів УРСР[461].

Робота, звісно, не бозна яка, але мінімальні кошти на прожиття таки забезпечувала. Редаґування технічних текстів було малоцікавим і зовсім не творчим, але залишало трохи вільного часу.

Пізніми вечорами, коли батьки дружини та її сестра Олександра засинали, Василь до світанку сидів над віршами. Непростої зими 1965—1966 років, гуляючи з Валею Святошинським лісом, він мимоволі звернув увагу на красу вкритих памороззю безлистих зимових дерев. Ніякого надміру, жодних зовнішніх прикрас, — ніщо не заглушало сути величних чи покручених стовбурів і кістяків-гілок, що у величному супокої споглядали за суєтою людського життя.

— Такою й має бути поезія, — міркував Василь, — вільною від лушпиння й нашарування щоденности, від намулу випадковостей, лише квінтесенція буття, людського переживання кожної миті, котрою живе людина у світі. «Зимові дерева» — це ж блискуча назва для нової книжки віршів. Невже досі ніхто не використав цей образ? — поет напружував пам'ять, намагаючись витягнути з неї які-будь згадки чи асоціації. — Ні, такої назви я наче не зустрічав. Так і назву книжку!

Ночами, долаючи спокусу затишно простягнутись у теплому ліжку поруч із дружиною, він примушував себе сідати за письмовий стіл, геть завалений розкладеними рукописами, й зосереджувався на роботі з доопрацювання віршів або систематизацією інформації, накопиченої за кілька місяців архівної праці. Тоді вперше майнула думка про Тичину як співця української революції. Зламаного, щоправда, як і сама революція. В трагедії поразки маліють навіть генії. Ось про що слід писати в праці про Тичину, який став речником найбільшого в XX столітті підняття українського духу, і, піднятий поривом національної величі, сягнув небес. Коли ж сила пориву зійшла нанівець, упав у безнадію відчаю.

За тим же клаптиком письмового столу, або й на кухні, куди часто виходив курити, Стус писав і свої листи — до друзів на волі й за огорожами колючого дроту: «Панасе! — звертається до ув'язненого художника Заливахи, прагнучи бодай листовно підтримати його дух. — Що хотів тобі сказати. Недавно в Донецьку був голова Ради міністрів Косигін, був він і на тій шахті, де я після Горлівки працював плитовим трохи. Це шахта „Октябрьская“ м. Донецька. То мій товариш з ним розмовляв, і якось зайшла мова про вас — в'язнів. Товариш казав, що з вами неґречно поводяться, і наводив деякі факти — як ведуться з Даніелем, Караванським. То Косигін сказав, що він не знав того, а колись так намне хвоста тим паскудам-начальникам, що знати будуть повік. Чоловік він рішучий, і думаю, що матимете нових начлагів, коли ваші „педагоги“ не матимуть зайвої клепки. І ото товариш мені розповів — і я вирішив — тобі переписати, аби ти (і інші) не вішали носа. Але хіба ж Ви його вішаєте? Мені ваші місця знайомі — 5 літ тому служив на північній Свердловщині, то проїздив і ваші благословенні краї. Тільки не знав, що все то матиме колись славу інтелектуальної Мекки, куди збиратимуться кращі розуми під капральський нагляд.

…У мене таке відчуття, що вже жалкую — якого біса місцева сволота не запроторила мене туди до Вас. Побути там кілька років — нікому не завадить. Навіть тому начлагові, якого так лаяв Косигін. Він у вас свиня, як і належить начлагові? Тепер буде (або — має бути) славний чоловік у торжковських туфлях…[462]

Недавно був у мене (сьогодні я збагатів на сина!) Микола Холодний[463] з якимось гидким Василем Глинчаком зі Львова. Микола геть усього боїться. То вже трохи його заспокоїли. Бо, виселеному з Києва, йому не мед. Читаю всілякі міністерські доповіді й повість Дюрренматта „Грек шукає гречанку“. Тягне на прозу, але жалкую, що крім стройбатівської не мав ніякої зеківської практики. Чи не знаєш, у Вас не можна стажируватися на посаді молодшого зека? Розпитай, будь ласка, у якого бурмила.

Завтра — з'їзд письменників. Усе, здається, розіграно дорешти. Преса мовчить, хіба що який відважний Гуцало згадає одіозну Л. Костенко та М. Вінграновського. В Одесі мені читали його вірша:

Повідлітало і не стало.

І стало синьо в небесах.

За птахом птах. За птахом птах.

За птахом птах. Повідлітало.

<…>

Не вірю в долю — в Україну!

Вона мій Бог і проводир.

У щастя вірю, вірю в мир

і хоч загину — до загину!

До бою, бо не буде бою!

Міщанство знелюдить і нас.

Погасло літо — день не згас,

і я з тобою, як з собою.

Бач, як ламається Микола від геніяльного до просто дешевого. Але я вірю в нього найбільше — він найчистіший талант.

З новин — іще такі: десь за місяць буде Плужник — я вже бачив третю верстку[464]. Новиченко написав величезну передмову, де провадить довго й нудно. Там будуть дві поеми Євгена Павловича. Недавно був вечір пом'яти Зерова. Г. П. Кочур цікаво розповідав про поневіряння. Читав деякі тюремні листи. Це було цікаво. Гарно провадив і Євген[465] — але завжди з дозою романтики, як він те полюбляє. Бачив у одного товариша автографи Плужника — чіткий упевнений неграйливий почерк. „Каменю один приділ — мовчати“. Знаєш ти Плужника?

Звичайно, він геній. Може б ви там займалися вивченням іноземних мов, то можна було б переслати всі словники й літературу?

Може — китайські