Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

багато людей стали б його зачіпати, бо ніхто не мав часу. Старкбласт справді майже не зачепив Лісового, та Тім бачив, як люди оглядають худобу, яку спромоглися витягти з-під руїн корівників, і роздивляються шкоду, завдану полям. Тартак змело в річку Лісовицю. Уламки попливли вниз течією, і не лишилося нічого, крім кам’яного фундамента.

Він пішов за течією Стейп-Брука, як того дня, коли знайшов чарівну паличку Збирача. Їхнє джерельце, що було замерзло, вже почало розтавати. З даху зірвало кілька черепиць із дерева блоссі, сама хата вистояла. Скидалося на те, що його маму лишили саму, бо перед хатою не стояли ні вози, ні мули. Тім розумів, що людям потрібно було подбати про своє майно в очікуванні такого урагану, як старкбласт, та все одно це його розсердило. Покинути побиту й сліпу жінку на поталу бурі… це було неправильно. У Лісовому сусіди так не чинили.

«Хтось забрав її в безпечне місце, — подумав він. — Найпевніше, до Зали зібрань».

Аж раптом з клуні долинуло мекання, не схоже на жодного їхнього мула. Тім стромив голову в двері й усміхнувся. Сонце, віслючок удови Смек, був прив’язаний до стовпчика і жував сіно.

Тім поклав руку в кишеню, і на мить його охопила паніка, бо дорогоцінна пляшечка кудись заподілася. Та потім Тім знайшов її під діббіном, і йому відлягло від серця. Він піднявся сходами ґанку (знайомий скрип третьої сходинки викликав у нього відчуття, наче він уві сні) і прочинив двері. У хаті було тепло, бо вдова добре натопила в каміні, і тільки тепер вогнище догоріло до товстого шару сірого попелу й рожевих жарин. Удова спала в кріслі його тата, спиною до нього й лицем до каміна. І хоча йому страх як не терпілося побігти до матері, він зупинився і скинув черевики. Вдова прийшла, коли більше нікого не лишилося, вона розпалила вогнище, щоб у хаті було тепло. Навіть перед лицем руйнування цілого села вона не забула, як це — бути доброю сусідкою. Тім би нізащо в світі її не розбудив.

Він навшпиньках прокрався до відчинених дверей спальні. Там у ліжку лежала його мати. Її руки покоїлися на ватяній ковдрі, незрячі очі втупилися в стелю.

— Мамо? — пошепки проказав Тім.

Вона не поворухнулася, і Тім відчув, як у душу йому встромлюється холодний спис страху. «Я спізнився, — подумав він. — Вона лежить там мертва».

Та тут Нел припіднялася на ліктях. Волосся впало каскадом на подушку в неї за спиною, і погляд невидющих очей звернувся до нього. Її обличчя освітила шалена надія.

— Тіме? Це ти, чи мені сниться?

— Ти не спиш, — сказав він.

І побіг до неї.

Вона міцно пригорнула його до себе і вкрила його обличчя сердечними поцілунками, які здатні дарувати лише матері.

— Я думала, ти загинув! Ох, Тіме! А коли налетіла буря, я в цьому впевнилася, і мені самій захотілося померти. Де ж ти був? Як ти міг так мене засмутити, ти, поганий хлопчику? — І вона знову заходилася його цілувати.

Тім цілковито здався на мамину ласку. Він усміхався і насолоджувався її знайомим чистим запахом, та потім згадав слова Мерліна: «Коли будеш удома, що зробиш перше?»

— Де ти був? Розказуй негайно!

— Мамо, я все тобі розкажу, але спершу ляж на спину і широко розплющ очі. Якомога ширше.

— Навіщо? — Її руки все пурхали над його очима, і носом, і ротом, наче вона ніяк не могла повірити, що він справді вдома, коло неї. Очі, що їх Тім так сподівався зцілити, дивилися просто на нього… і крізь нього. Вони вже почали заволікатися біластою плівкою. — Навіщо, Тіме?

Казати йому не хотілося — бо ж обіцяні ліки могли не подіяти. Він не думав, що Мерлін збрехав йому (то в Збирача брехня була улюбленою розвагою), але він міг помилитися.

Ох, будь ласка, хоч би він не помилявся.

— Не хвилюйся. Я приніс ліки, але їх зовсім трішки, тому ти мусиш лежати дуже тихо.

— Я не розумію.

Наступні слова міг би сказати радше мертвий, а не живий син, подумала Нел у своїй пітьмі.

— Просто знай, що я далеко побував і багато чим ризикував заради того, що в мене зараз у руці. Тому лежи тихо!

Нел послухалася. Вона не ворушилася і дивилася на нього своїми сліпими очима. Губи в неї тремтіли.

Так само, як у Тіма руки. Він наказав їм угамуватися, і — о диво — вони підкорилися. Тім глибоко вдихнув, затримав повітря в легенях і відкрутив кришку на дорогоцінній пляшечці. Усе, що там лишилося (доволі небагато), він набрав у крапельничку. Рідина не заповнила навіть половини короткої тонкої трубочки. Він схилився над Нел.

— Не ворушися, мамо. Пообіцяй мені, бо може пекти.

— Постараюся, — прошепотіла вона.

Одна крапля в ліве око.

— Пече? — спитав він.

— Ні. Благословенна прохолода. Закапай у друге око, прошу.

Тім крапнув ліків у праве око і сів трохи далі, закусивши губу. Чи каламутність плівки трохи зменшилася, чи то він приймав бажане за дійсне?

— Мамо, ти що-небудь бачиш?

— Ні, але… — Вона затамувала подих. — Світло! Тіме, я бачу світло!

Вона знову хотіла спертися на лікті, та Тім змусив її знову лягти. Він закапав їй в кожне око ще по краплі. Цього мало вистачити, та й піпетка спорожніла вже. Що само по собі було добре, бо раптом Нел пронизливо закричала і Тім впустив крапельничку на підлогу.

— Мамо? Мамо! Що таке?

— Я бачу твоє лице! — закричала вона і приклала долоні йому до щік. Її очі наповнилися слізьми, але Тім зрадів, бо тепер вони дивилися на нього, а не крізь нього. І були яскраві, як і раніше. — Ох, Тіме, синочку мій дорогенький, я бачу твоє личко, дуже добре його бачу!

А так раділи вони й далі, але про це розповідати не варто, бо ж деякі радісні миттєвості й описати годі.

Ти мусиш віддати їй сокиру свого батька.

Тім намацав за поясом сокиру, витяг її й поклав коло матері на ліжко. Вона подивилася на неї — і побачила, що для них обох досі було дивовижею, — торкнулася руків’я, гладенького від постійного використання впродовж багатьох років. Мати підвела на нього погляд, і в очах було запитання.

Тім лише всміхнувся і похитав головою.

— Той чоловік, що дав мені краплі, сказав віддати тобі сокиру. Це все, що я знаю.

— Хто, Тіме? Який чоловік?

— Це довга історія, і її краще розповідати за сніданком.

— Яєчня! — вигукнула Нел і стала підводитися. — З десятка яєць щонайменше! І