Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

А до того не тільки маємо від зичливих приятелів таємні перестороги, але й самі те явними доказами бачачи і цілковито відаючи, що нас, гетьмана, генеральну старшину, полковників і весь керівний склад Запорозького війська, хочуть за притаманними їм звабами до рук прибрати і запровадити у тиранську свою неволю, ім'я Запорозького війська згладити, а козаків у драгунію та солдат перевернути, народ же малоросійський навіки віддати у рабство. І коли б не Господь поміг од тиранських їхніх рук врятуватися, то, певне, й той би їхній намір ворожий дійшов би до здійснення, адже ні для чого іншого Олександр Меншиков та князь Дмитрій Михайлович Голіцин зі своїми військами до нас поспішали, ні для чого іншого звабами своїми спершу з військом, а потім і так само і зі старшиною до обозів своїх московських вабили, тільки щоб нас усіх могли забрати у тяжку неволю (а не дай Боже!) і на тиранські муки. Бачачи понад те, що московська потенція безсильна і невоєнна завжди втечею рятується від непоборних шведських військ, прибігла сюди не боронити нас від наступу тих-таки шведських військ, але вогнем, грабунками і немилосердним мордуванням прийшла руйнувати, а міста відбирати в своє посідання; ми ж тож удалися за згодою і спільною постановою спільно з панами генеральними особами, полковниками та старшиною всього Запорозького війська в непоборну потенцію Найяснішого Короля Його Милості Шведського, маючи непосоромну надію у всемогутньому Бозі, єдиному заступнику ображених, що любить правду і ненавидить лжу, що Його Королівська Величність завжди оборонить щасливою зброєю від того московського тиранського ira Вітчизну нашу Малоросійську і Запорозьке військо звільнить, а забрані наші права та вольності не тільки приверне, але із загальною користю і з безсмертною славою Запорозького війська на майбутній вік примножить і розширить, у чому нас утвердив і упевнив своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією. За чим і ваша милість, оскільки є правдивий своєї Вітчизни син не зичачи їй крайньої погибелі, знищення та руїни, берися до єдиної з нами всіма згоди і до спільної оборони тієї ж своєї Вітчизни, також дбай усіма способами, за даним тобі від Бога розумом та мистецтвом, викоренити московське військо із Стародуба, згодившись щодо того із панами полковниками переяславським та ніжинським, певний, того бувши, що московська сила нічого не зможе там вашій милості та місту Стародубу зашкодити, бо вона невзабарі буде зброєю Королівської Величності Шведської загнана у свої межі. А коли б ваша милість до викорінення того московського гарнізону, що лишається у Стародубі, стільки сили і способу не мав, то радимо вашій милості звідтіля іти і поспішати до боку нашого з товариством у Батурин, аби не потрапив із невіджалованим нашим жалем у московські руки. Того від вашої милості повторно і пильно жадаючи, зобов'язуючи й наказуючи горливістю та любов'ю до Вітчизни, йому ж зичимо від Господа Бога здоров'я.

Вашої милості зичливий приятель Іван Мазепа, гетьман і кавалер. Із Дигтирівки, 30 жовтня 1708 року».

Зрештою, оточений російськими військами стародубський полковник не міг би виконати доручення гетьмана. Про те, що Скоропадський був прибічником Мазепи, знали і в шведському таборі. Очевидно, з цих джерел французький посол в Стокгольмі Кампредон писав 11 січня 1709 року своєму міністрові закордонних справ графу де Торсі: «Скоропадський… є особистий приятель Мазепи».

Згодом у найважчі для України часи після Полтави, за умов фактичної російської окупації Гетьманщини, він робив усе, що міг, для того, щоб боронити інтереси Української держави. Цар Петро ніколи повністю йому не довіряв, маючи від своїх російських та українських агентів на Україні численні факти й далеко не завжди безпідставні доноси на гетьмана про його доброзичливе ставлення до мазепинців, що залишилися в Гетьманщині, і до самого Мазепи. Ці факти досить відомі. Навіть у своїх універсалах Скоропадський уникає офіційної російської термінології щодо «изменника Мазепы», називаючи його звичайно або «бувшим гетьманом», або «нашим антецесором» (тобто попередником). Ім'я і пам'ять Скоропадського завжди залишалися чистими в колах української мазепинської еміграції. Яскравий факт: коли гетьман-емігрант Пилип Орлик довідався про смерть Скоропадського, він записав у своєму щоденнику: «Нехай душа його на віки вічні живе в радостях Господніх! Колись це був великий і любий мій приятель» (27 травня 1723 року).

Всі вищезгадані заходи російського уряду мали насамперед військово-політичне значення. Але Москва не обмежилася агітацією проти Мазепи як свого політичного ворога. Цар дуже хотів знищити гетьмана як людину, причому це бажання помсти доходило до межі параної. До самої смерті Мазепи Петро І вживав усіх заходів, щоб гетьман таки потрапив живим до рук російських катів (чого варта лише серія пропозицій Карлові XII – вигідна мирна угода в обмін на невеликі територіальні поступки, визнання Августа польським королем і видачу Мазепи, або знамениті 300 тисяч талерів, запропоновані за фактично вже помираючого гетьмана великому візирю Османської імперії).

Неймовірною мстивістю, дешевим пропагандистським ефектом і певними параноїдальними проявами тхне від процедури знаменитого «заочного покарання» Мазепи за детально розробленим церемоніалом. На початку листопада 1708 року в Глухові відбулася низка досить огидних публічних церемоній з нещасним солом'яним опудалом, що мало, за тогочасним звичаєм, заміняти відсутнього «злочинця». Вони мали певний вплив на звичайних українців. Ці церемонії докладно описані, зокрема, в листі канцлера і колишнього приятеля гетьмана Мазепи Голов-кіна до російського посла в Константинополі Петра Толстого (лист датований 9 листопада 1708 року). Перед самим обранням нового гетьмана «над персоною» Мазепи було «учинено уничтожение». «В начале, – пише Головкін, – ево диплом от его царского величества изодран и от его светлости князя Меншикова и от меня, аки обер-камер-гера, и обоих нас того ордена Святаго Андрея кавалеров, во образ Мазепы, от его царского величества ему напред сего всемилостивейше данной орден снят… И та ево персона напоследи ногами с лесницы столкнута и потом от ката взята и до виселицы, которая на рынку обреталась, на веревке тащена, а тамо уже его, Мазепина, учиненная измена к своему суврену без всякой далной причины к разорению сего народу, и что оный от всех чинов отставлен и изменником и шел мой деклярован, явственно всему народу объявлен. Герб ево от ката изодран и изтоптан, ево сабля от того ж ката переломлена и по персони тими обломки ударена, и напоследи помянутая ево персона на виселицу повешена». Зауважимо, що справжній орден Св. Андрія та шабля гетьмана, звісно, залишилися у нього (їхня подальша доля невідома) – катові дісталася бутафорія. Шляхетський же герб Івана Степановича не був наданий йому російським царем