Читати книгу - "Чортів млин: Казки про чортів"

Як все вже було до ладу, тоді запалив власноручно великий вогонь, поставив поверх нього котел, а всередину смолу. Саме, як кипуча смола спалахкотіла раз третій, вкинув у неї всі в’язки і звелів своїм наймитам — гадам, червам, зміям і упирам — пильнувати, аби нічого не пригоріло.

За якусь хвилину було все зварене. Люципер встромив у киплячу смолу великі кліщі і вийняв дивне вариво. Всі забаганки склеїлись нерозлучно докупи і прийняли вид замерзлої ропухи. Тоді запхав чортяка ту погань своїй брудній колоді замість серця.

Робота була закінчена. Треба було тільки останнього одухотворення. Взяв він ту болотяну потвору наперед себе і пирснув їй свого чортівського, смердючого подуву в рот. Нарешті струснув нею ще разів скільки, та так, бачте, славно, по-чортівськи, що голова мало не злетіла. І дивись: булькаті, витрішкуваті очі розплющились, а з язикатої пащі війнуло гнилою стухлиною і першим словом — брехнею.

Бачить Люципер, що так чудно вдалося йому діло, — і як не вдарить вам бісова натура гопки, а далі й підтупцюючи дрібненької, аж в дідчих вухах залящало.

От і сотворив собі підданого, що вічно підлягатиме його диявольським нашіптуванням, понесе розбрат і задурманення у той чемний Божий світ, запаскудить всю його красу своїм гнійним диханням і прислужиться потаскати затуманені ним душі простісінько в пекельний котел.

Згодом шпурнув його копитом з усього розгону на Божий світ.

І зміркуйте собі: з цього чортівського опудала поставали всі наші лиха і біди.

А чортівський цар радіє і по нинішній день, що так мудро утяв штучку. Та й як йому не радіти? Подумайте ж самі здорові!

А хто — трапляється — мені недовіряє, хай тільки гляне на будь-якого злого та лихого, і, певно, знайде той єхидний, катовий знак на його чолі.

Як чорт старого парубка женив

Старий чорт розсилав своїх синів, щоб людям шкоди наробили: тому фіру з сіном запалили, того набили, тому ще щось на збитки вчинили. А найменшому синові Іванкові чорт наказав:

— Підеш у ліс. Там старий парубок з такого-то села рубає дрова. Як складе їх на фіру, то щоб ти йому ту фіру перевернув.

Пішов чорт Іванко в ліс. Дивиться, є слід санний. Але не розібрав Іванко, що слід не в ліс вів, а з лісу. Ішов він, ішов, і стало йому зрозуміло, що старий парубок уже поїхав з дровами додому. Не застав чорт парубка в лісі, а вертатися далеко, і хочеться чортові їсти. Коли дивиться, на пеньку лежить шматок мамалиги. (То старий парубок лишив). З’їв чорт ту мамалигу та й подався додому.

На вечір зібралися вдома всі чорти. Старший брат хвалиться:

— Я зробив те.

Середущий і собі:

— А я зробив таке-то.

— А ти що зробив? — питає старий чорт свого найменшого сина.

— Нічого я, тату, не зробив, бо старого парубка у лісі не застав. Лиш з’їв той шматок мамалиги, що він забув на пневі.

— За той шматок мамалиги будеш йому два роки служити, — сказав старий чорт.

І пішов чортик шукати старого парубка. Прийшов до нього, перекинувся на хлопчика, заліз на браму та й каже:

— Добрий день, вуйку!

— Добрий день. Що ти, синку, хотів?

— Вуйку, я буду у вас служити.

— Ну, ходи, послужиш з місяць або два.

— Ні, я до вас на два роки.

— То скільки ж ти з мене візьмеш за два роки служби? — питає парубок.

— Що на плечі візьму, вуйку.

«Що ж такий хлопчик може на плечі взяти? — подумав парубок. — Най служить».

Погодились.

— Як тебе звати? — спитав старий парубок.

– Іванко.

— Ну що ж, берись за хазяйство. Будем удвох робити.

Старий парубок і так був багач на все село, а з Іванком ще багатший став. Прослужив чортик півроку і каже хазяїнові:

— Вуйку, вам пора женитися.

— Буду женитися, Іванку, най минуться жнива.

А недалеко жив пан. У нього був дуже великий лан пшениці, і не було кому її жати. Прийшов пан до багатого парубка за допомогою.

— Василю, у тебе багато знайомих. Може б, ти домовився, щоб мені хоч сто десятин вижали?

— Що я вам, пане, можу допомогти? — сказав старий парубок та й відмовив панові. А Іванко це підслухав та й каже:

— Вуйку, ідіть домовляйтеся за двісті десятин.

– Іванку, з ким же ми стільки вижнемо?

— Не журіться, вуйку, ідіть домовляйтеся. Я зроблю.

— А що за це взяти з пана? — питає Василь наймита.

— Скажіть панові, що візьмемо, скільки на плечі вдвох піднімемо, — каже Іванко.

Пішов Василь до пана.

— Пане, я беруся зжати двісті десятин пшениці.

— А скільки ти за це, Василю, схочеш?

Василь каже:

— Скільки зі своїм наймитом на плечі візьму.

Пан подумав: «Скільки вони можуть удвох взяти?» Та й каже:

— Добре, приступайте до роботи.

Приходить Василь додому.

— Все, — каже, — Іванку, договорився я. Лиш не знаю, як ми це удвох зробимо.

А Іванко йому:

— Вуйку, не журіться. Давайте нагодуємо худобу, все справимо дома, поклепайте коси та й підем оба косити.

Справили все, поклепали коси і подалися на панський лан. Почали косити. Відтягнули по покосові, а тут і пан їде. Подивився, нічого не сказав, лиш подумав: «Не буде з цього нічого».

Зайшло сонце. Іванко й каже:

— Лягайте спати.

— Та й що з того, що я ляжу? — питає Василь.

— Не журіться, лягайте.

Ліг Василь спати. А чортик скликає всіх чортів, і до ранку виросли дві скирти. Одна скирта більша, а друга менша. Під більшою скиртою лежала шворка.

Василь прокинувся і здивовано спитав Іванка:

— Як це так вийшло?

— А це, — каже Іванко, — моє діло.

А як пан глянув рано на свій лан, то й йому дивно стало.

— Кучер, запрягай коні! — крикнув пан. — Поїдемо розплачуватися з Василем, бо пшениця уже в скиртах.

Приїжджає.

— Доброго ранку, Василю, як це ти зумів так зробити?

— Це моє діло, — каже Василь.

— Ну, що ж, Василю, давай розрахуємось. Плата така, як ти казав?

— Така, пане, така.

— То беріть на плечі та й несіть, що зможете.

Тут Іванко вискакує з-за скирти, хапає шворку за два кінці і… скирта посунулася до Василевої хати.

— Не бери хоч цю другу, — просить наляканий пан.

Поки Василь прийшов до хати, пшениця була вже змолочена і зерно вивіяне. Василь задумався. «Через два роки він потягне все моє хазяйство». А Іванко