Читати книгу - "На запах м’яса"

– Що за така?

– А та, що їй кум Петро хату продав!

– Майя?

– І ти її знаєш?

– Вам яке діло. Кажіть, хто там до неї ходить?

– Та всі! І я! І Петро Реп’ях! У будь-який час. Чоботом у двері: «Ану, відчиняй!»

– Ну?! А далі що?

Галаган рукою махнув: мовляв, та досить про баб.

– Наливай! – наказав.

Толька брови звів, ухопив полковника за комір, висмикнув з-за столу.

– А далі що? – запитав хижо. – Бо я від Різдва від тої Мані не відходжу! Усе хвора лежить, ніяк докупи себе не збере. І щось я там вас із дядьком Петром не бачив. Брешеш, полковнику?!

Був би на місці Галагана хтось більш урівноважений, швидко б пожежу загасили. А Галаган без бою ніколи не здавався. Відштовхнув кульгавого, ухопив пательню, як шаблюку, замахнувся – як дасть Горохові по маківці.

– Я брешу? А от тобі, сученятко!

У Тольки перед очима попливло. Хитнувся. Упав на стілець.

– Блін… – проварнякав розгублено. – Кажу ж – брешете!

Галаган виматюкався, мов візерунків намалював, замахнувся вдруге. Якби вчасно кум Реп’ях не підскочив – хтозна, чим би діло закінчилося.

– Куме, стій! – Петро відібрав у Галагана пательню, всадив на лаву напроти Гороха. – Що це ви тут влаштували?

– Наливай! – кивнув Галаган. – Толька не вірить, що ми з тобою на Лупиному хуторі у вікні голу дівку бачили!

– Не ми, а ти… – буркнув Реп’ях. На Гороха зиркнув. – А тобі чого пече?

– Живу я з нею. – Горох захитався, замотиляв башкою. – Ще із зими.

– Не брешеш? – очуняв Галаган.

– Та правда…

– От, швайка! – засмутився полковник. – Усіх без коняки обскакав! І де тепер кумові лікуватися?

– Про що це ви? – геть заплутався Горох.

– Пусте, – усміхнувся Реп’ях, штовхонув хлопця в плече. – То як? І ти тепер із парою?

– Та нібито…

– От і дякуй мені, – сказав Петро. – Не купила б у мене хату, де б ти її зустрів?

– Слухайте… Другий день усім дякую – уже в горлянку та горілка не лізе, – пожалівся Горох.

Як же добре, що до першого квітня ще доба. Відіспався, протверезів, картоплю в землю вкинув, півмішка із собою на Лупин хутір зібрав. Першого квітня зі світанком рушив до Майки. Тяг на собі новенький дирчик через хиткий місток, думав: дійсно, треба б міст підремонтувати…

Коли до хутора під’їжджав, зметикував: «Маня почує звук двигуна, визирне – і пропав сюрприз». Заглушив двигун, покотив моторолер вуличкою. Залишив дирчик біля ґанку, увійшов тихо.

Майка спала, та Горох розхвилювався не від вигляду сплячої дівчини, хоч завжди заводився з півоберта саме тоді, коли бачив заплющені очі, відкриті вуста, чув рівне спокійне дихання. Маня змінилася так разюче, наче не тринадцять днів тому розлучилися – рік, не менше. Засмагла, як чорт: невже на городі всі дні протовклася? Визирнув у вікно – так і є! Розсада помідорна стирчить, хоч будь-хто з місцевих сказав би: «Зарано!» Грядки влаштувала, посередині клумбу утворила, на ній зелені паростки квітів якихось. Чудна! А картоплю де садити? У квітнику попід хатою?

Присів на край тапчана. Роздивлявся знічено.

– Сонце… – прошепотів і сам злякався. Наче не можна. Табу.

Майка не чула. Спала солодко, і щоби скинути раптове хвилювання, Горох попхався на город у своїх почуттях розбиратися. Віднайшов незасіяну ділянку, узяв лопату, почав картоплю в землю кидати. «Та ні… – думав. – Сонце одне. Нащо собі брехати? А Маня… То інше. Маня зцілила… Жити хочеться…»

З картоплею розібрався за пару годин, до кімнати зазирнув – спить. Та так солодко, як дитинка. Усміхнувся, пішов до малої кімнатки, викотив на двір велику діжу, що Майка все мріяла в ній ванну собі зробити, та по морозу хіба діжу вичистиш?

Наносив води з колодязя, з усіма Майчиними сусідами привітався, подякував, що із запитаннями не причепилися, заходився діжу драїти. Два відра бруду відшкрябав, боком діжу поклав, щоби скорше сохла, пішов до кімнати, і вже нетерплячка: «Та скільки можна спати?!»

Тільки вмостився на ряднинці біля печі, Майка розплющила очі, сіла на тапчані.

– Толю?…

– Маню, ну ти байбачиха.

Майка не простягнула до хлопця рученята, як зазвичай, не простогнала: «Ходи до мене…» Відкинула ковдру, спустила голі ніжки з тапчана, пішла до хлопця. Присіла біля нього навпочіпки, в очі глянула. От нібито така, як раніше, а нібито й інша. На щоках рум’янець, не жовта-бліда. Очі нові… Нові – сяють.

– Город тобі на користь пішов, – усміхнувся хлопець. – Така стала… красива.

– До ста років житиму, – відповіла серйозно. – Шкода, не побачиш. На три роки раніше за мене помреш.

– Я не проти, – кивнув. – А що робила, поки мене не було?

– Яйце крукове з’їла, – сказала Майка. Відкинула з лоба русяве пасмо волосся: посередині лоба – синя ямка. – Крук ударив. – Торкнулася пальцем відмітини. – Назавжди лишиться, бо інше вже попроходило.

Горох розгубився. «Та пожартував я… – хотів уже бовкнути. – Малий був, дурний… І прабабця в мене такою брехухою була – усі Капулетці знали…» Зиркнув на Майку – світиться.

– Зачекай. Розігруєш? Перше квітня? Бо ж неможливо…

– Жити дуже хотіла.

– І як? – спитав обережно. – Допомогло?

– Три дні лежала. Думала – помру. Лихоманило, нудило, вивертало. На четвертий день прокинулася – геть нічого не болить. Пігулок не п’ю вже тиждень. І не болить!

Горох забув про сюрприз. Почервонів до скронь, очі відвів.

– То ліків уже не треба?…

Майка обвила рученятами хлопцеву шию, припала до нього.

– Дурний, кульгавий, єдиний… Ніколи не поїду звідси. Тут усе моє. Дім, земля. Ти… Ти тепер не ліки мої… Моє життя.

– А ти – мої ліки, – прошепотів Горох.

І все закінчилося, як зазвичай. Жаданням, цілунками, палкими обіймами на ряднинці біля печі. Після тринадцятиденної розлуки кохалися так пристрасно, з такою жагою, що опісля обоє пити хотіли – спасу нема.

Толя подав Майці чашку з водою.

– Маню… Я там картоплю посадив, діжу вимив і… моторолер тобі купив.

Майка розреготалася, бо дуже вже кумедно в одному ряду виглядали картопля з діжею й моторолером.

– А сорок трояндових кущів?!

– Я серйозно!

– Ой!

– Та добре… Пожартував. Перше квітня.

– Перше квітня… – Майка глянула у вікно. – У круків малі дітки вже вилупилися б. Так?

– Де ти те гніздо знайшла?

– У дворі на груші.

– Ходімо, покажеш, – Горохові не терпілося покінчити із сюрпризом.

Майка вийшла на ґанок, побачила синій дирчик… Заверещала, повисла в Гороха на шиї.

– Поїхали! Поїхали!

– Куди?

– Не знаю. Поїхали! Це ж… класно так!

– Мань… Це тобі, – видав врешті. – Подобається?

Закивала, усміхнулася приголомшено:

– Такий ти, Толю… Я думала, таких