Читати книгу - "Третя карта"

своїх хлопчиків; і за цими неживими обличчями часом з'являлася висока постать їхнього батька в жахливій смугастій піжамі, з тачкою в руках, і колючий дріт, і тоді Ганна чула вигук Ессена: «Там струм!», — а після цього знову настала млосна порожнеча, і немовби хтось інший тихенько нашіптував їй: «Далі не думай, не треба».

… Ганна лякалася, коли хтось підходив до її дверей, зіщулювалася, але не могла змусити себе почати працювати. Фрау Нобе, заглянувши до Ганни увечері, запитала: — Закінчилось обдумування? Пора розпочати б, Прокопчук. Час не жде.

— Так, так, — відповіла Ганна, — звичайно. Я вже все обміркувала. Мені лишень треба зосередитись, пані Нобе.

— Завтра надвечір покажете перший ескіз.

— Добре. Обов'язково. Я постараюся.

— Старатися не потрібно. Треба зробити.

І Ганна зробила. Вона намалювала на ватмані дивовижний, із суцільними скляними вікнами котедж. Покрівля була односхила, немов гнучка, жіноча долоня, що завмерла в молитві, зверненій до сонця. Біля величезного, на всю стіну вікна — маленький басейн… Адже малеча так любить хлюпатися, коли бачить воду, та й потім у воді дуже відбивається сонце, воно завжди у ній, навіть якщо висять низькі хмари. Дротяні огорожі Ганна позначила пунктиром, удалині, так, щоб дроту не видно було дітям.

— А це що? — запитала фрау Нобе, тицьнувши олівцем у дивовижні гірки біля басейну.

— Це пісочок, — відповіла Ганна. — Малюки люблять будувати. Нехай вони будують із піску, це ж недорого — завезти пісок…

Фрау Нобе нічого не сказала Ганні. Вона вийшла з її комірчини у задумі: ця українка знайшла форму будинку, який ловить сонце, вона здійснила мрію Корбюзьє, не розуміючи цього.

Фрау Нобе порадилася з партайлейтером НСДАП, і той згодився, що українка, очевидно, справді не при тямі, тож і було вирішено одправити її до того концтабору, де, крім роботи у кар'єрах, провадилися медичні експерименти над душевнохворими.

… А проект Прокопчук фрау Нобе взяла собі. Через рік вона подала його в міністерство пропаганди на конкурс притулків для сиріт, які втратили батьків на Східному фронті, а матерів — під англійськими бомбами. «Проект фрау Нобе» було відзначено премією імені Гітлера, але втілити його в життя так і не вдалося, бо промисловість рейху повністю переключилася на потреби оборони. А в 1944 році, під час бомбування, проект згорів, і не залишилося ніяких чернеток, а поновити його так, як це змогла б Ганна Прокопчук, ніхто не зміг би — для цього треба було втратити те, найдорожче, що втратила вона.

Померла Ганна щасливою: коли її, украй зголоднілу, взяли для дослідів у госпіталь доктора Менгеле, вона, відчуваючи порожнечу в собі, побачила нарешті своїх хлопчиків такими, якими залишила, — усміхненими, дзвінкоголосими, з рученятами, теплими, її, близькими, пахучими, шорсткими, і нігті брудні, нікому їм чистити нігті; вони завжди так боялися обрізати нігті, тільки вона вміла це робити, коли виносила їх з ванни, закутаних у білий пухнастий рушник, і розповідала їм казки, і вони не плакали, дивлячись на ножиці, а слухали її, і очі в них були такі самі, як у того цибатого козенятка. Менгеле навіть одсахнувся від її обличчя — така щаслива була маска смерті, така спокійна вона була, і така ніжна і вдячна людям, котрі дали їй змогу побачити своїх хлопчиків і піти до них легко й просто, м'якою дорогою, в тиші, яка тільки через те й була тишею, що довкола співали птахи, дуже багато веселих ніжних птахів.

«З точки зору прояву симптомів процес голодування можна поділити на два періоди Для першого характерне похудіння, ослаблення м'язів та безперервне зменшення енергії руху. Тоді ще не проявлялося глибоке ушкодження організму. За винятком того факту, що хворі рухалися дуже повільно і були слабі, ніяких інших ознак голодної хвороби не було. Що ж до психіки хворих, то тут також не було особливих змін, крім підвищеної нервозності і збудливості.

Межу переходу від першого періоду до другого важко визначити. В одних це проходило поступово, у інших — швидко. Можна твердити, що другий період починався тоді, коли хворий втрачав 1/3 своєї нормальної ваги. Нарівні з прогресуючим похудінням та ослабленням починав змінюватися вираз обличчя. Погляд каламутнів, обличчя ставало байдуже, безтямне й сумне. Шкіра робилася сіро-синя, ставала тонша, мала вигляд пергаменту, тверділа й лущилась. Така шкіра легко заражувалася, особливо коростою. Голова немовби витягувалася, ставало видно кістки на вилицях і очних западинах. Хворий дихав повільно, говорив тихо, з великим зусиллям.

Залежно від часу голодування виникали опухи різного розміру. Спочатку вони з'являлися на повіках та ступнях ніг.

Хворі в цей час ставали тупі, байдужі до всього, що діялося довкола них. Вони уникали будь-якого зв'язку з оточуючим середовищем. Якщо вони ще могли рухатися, то робили це дуже повільно, не згинаючи ніг у колінах.

Коли за групою таких хворих спостерігати здалеку, то вона справляє враження арабів, які моляться. Саме звідси й походить популярна табірна назва тих в'язнів, у яких розвинулась голодна хвороба, — «мусульмани».

Життя поверталося до них тільки тоді, коли бачили їжу, або тоді, коли зорове чи слухове відчуття наштовхувало їх на думку про їжу.

У результаті соматичних змін у таких хворих виявлялися й відхилення у сфері психіки. У першій стадії голодної хвороби ми помічали в основному прояви підвищеної збудливості. Люди ставали дратівливими, уразливими, лаялись, істерично стогнали, були з усього невдоволені, робилися бездіяльними. Ті, хто хворів од голоду, звичайно збиралися біля кухні, складів, помийних ям або нахабно оточували тих, хто їв, заздрісно дивилися на них і чекали можливості вилизати казанок чи бочку, що випадало рідко.

Хоч «мусульмани», як правило, не здатні були на якісь спільні дії, однак і таке бувало, але тільки тоді, коли йшлося про їжу. Спільні зусилля «мусульман» виявилися у групових нападах на робочу бригаду в'язнів, які розвозили по блоках бочки з юшкою.

Ті, у кого була розбурхана фантазія, робили різні записи. Складали, наприклад, рецепти на різноманітні жирні страви. З погляду кулінарного мистецтва ці рецепти не мали ніякого значення і були далекі од смакових вершин.

Денні розмови й думки про їжу викликали муки, які вночі доповнювалися відповідними сонними мареннями.

Я теж не уникнув таких сновидінь. Одного разу, коли я відвідав госпіталь у блоці № 28 з приводу поносу, що почався в мене на грунті голодної хвороби, мені приснилося, що я у підвалі, в будинку своєї матері, і разом із котами купаюся в бочці, наповненій сметаною. Я тремтів при думці, що мати може увійти щохвилини. Найстрашніше було те, що я міг не тільки плавати в