Читати книгу - "Доктор Сон"

— Я не знаю.

— Та й гаразд, бо коли тебе загнано в глухий кут, різниці немає.

5

— Абра, Абра, Абра, — промовляв він, ідучи доріжкою до «Рівінгтон Хаусу». — У що ж таке ти там втрапила, дівчинко? І в що ти втягуєш мене?

Він розмірковував, що треба йому, мабуть, спробувати зв’язатися з нею через сяйво, яке ніколи не бувало цілком надійним, але, увійшовши до баштової кімнати, Ден побачив, що в цьому нема необхідності. На його чорній дошці було акуратно виведено таке:

cadabra@nhml.com

Він кілька секунд спантеличено дивився на її мережеве ім’я, потім уторопав і розсміявся.

— Добра знахідка, мала, дуже вдала.

Він увімкнув свій ноутбук. За якусь мить перед ним уже була порожня форма електронного листа. Він вдрукував її адресу, а потім сидів і дивився на блимаючий курсор. Скільки їй? Наскільки він міг вирахувати, десь між мудрими дванадцятьма і злегка наївними шістнадцятьма. Вірогідно, ближче до першої цифри. А тут він, чоловік достатньо старий, щоби сіль заіскрилася в його щетині, якщо знехтувати голінням. Тут він, готовий розпочати інтернет-балачку з нею. Наче зі «Зловити хижака»[234].

«Можливо, там нічого страшного. Цілком імовірно; вона ж усього лиш дитина, врешті-решт».

Так, але ця дитина страшенно налякана. Плюс, йому цікаво було, що вона за така. І то вже довший час. Так само, гадав він, як він сам був цікавий Хеллорану.

«Зараз мені б не завадило трохи милосердя. І чималенько удачі».

У прямокутнику ТЕМА понад формою листа Ден написав: «Привіт, Абро». Перевівши нижче курсор, він зробив глибокий вдих і надрукував чотири слова:

«Розкажи мені, що трапилося».

6

Наступної суботи в пообідній час Ден сидів на освітленій яскравим сонцем лавці перед вкритою плющем кам’яною будівлею Енністонської публічної бібліотеки. Перед очима він тримав розкритий номер «Юніон лідер»[235], і там на шпальті малися слова, але він поняття не мав, що вони означають. Дуже вже він нервувався.

Рівно о другій дівчинка в джинсах підкотила на велосипеді й поставила його в стійку навпроти галявини. Вона помахала Дену, одночасно пославши велику усмішку.

Отже, Абра. А саме Кадабра.

Висока для свого віку, і здебільшого завдяки своїм ногам. Хмара її кучерявого білявого волосся була стягнута назад у тугий кінський хвіст, що, як здавалося, завжди був готовий збунтуватись і порснути врізнобіч. День був дещо прохолодним, і на ній була легка куртка з трафаретним написом ЕННІСТОНСЬКІ ЦИКЛОНИ на спині. Вона вхопила пару книжок, які були прив’язані до заднього багажника велосипеда еластичним шнуром, а потім з тією ж відкритою усмішкою підбігла до нього. Гарненька, проте не вродлива. Що не можна було сказати про її широко посаджені сині очі. Вони в неї були красивими.

— Дядьку Ден! Агов, я так рада тебе бачити!

І вона щиро цмокнула його в щоку. Цього в сценарії не було. Від початку її впевненість у їхній взаємодовірі вражала.

— Теж радий тебе бачити, Абро, сідай.

Він її попередив, що їм треба бути обережними, і Абра — дитя своєї культури — зрозуміла це відразу. Вони погодилися, що найкраще зустрітися відкрито, а в Енністоні не існувало більш відкритого місця, аніж передня галявина бібліотеки, яка розташувалася в самому центрі маленького ділового кварталу цього містечка.

Вона дивилася на нього з відвертою цікавістю, можливо, навіть зголодніло. Він відчував щось на кшталт маленьких пальчиків, які легенько погладжували всередині його голови.

(«де ж Тоні?»)

Ден торкнувся пальцем своєї скроні.

Абра усміхнулася, і ця усмішка довела її вродливість, перетворивши її на дівчину, яка років через чотири-п’ять буде розбивати серця.

(«ПРИВІТ, ТОНІ!»)

Це прозвучало досить голосно, щоб він аж скривився, і Ден знову згадав, як Діка Хеллорана тоді відкинуло назад від керма його орендованого автомобіля, якими спантеличеними на мить стали його очі.

(«нам треба розмовляти вголос»)

(«окей, авжеж»)

— Я кузен твого батька, пам’ятаєш? Не зовсім рідний дядько, але ти називаєш мене так.

— Так, так, ти дядько Ден. Все буде в порядку, аби лиш на нас не натрапила краща подружка моєї матері. Її звуть Гретхен Сілверлейк. Мені здається, вона цілком знає наше сімейне дерево, а воно не таке вже й розлоге.

«Ох, який клас, — подумав Ден. — Доскіплива краща подружка».

— Та все гаразд, — сказала Абра. — Її старший син — член футбольної команди, тож вона не пропускає жодної гри «Циклонів». Майже всі тут ходять на їхні матчі, тому перестань тривожитися, що хтось подумає, ніби ти…

Речення вона закінчила ментальною картинкою — справжнім коміксом. Той спалахнув на мить, ескізний, проте чіткий. На маленьку дівчинку в темному провулку загрозливо насувається масивний чоловік у пальті. Коліна в дівчинки трусяться, і, перш ніж картинка зникла, Ден побачив словесну хмарку в неї над головою: «Гик-фрік».

— Ну, насправді не дуже це забавно.

Він зробив власну картинку і послав їй: Дена Торренса в смугастій арештантській робі ведуть двоє полісменів. Він ніколи не пробував робити щось подібне, і його картинка вийшла не такою гарною, як у неї, але все одно йому було приємно дізнатися раптом, що він узагалі може таке робити. А тоді, чи не раніше, ніж він зрозумів, що відбувається, вона вхопила його картинку і зробила її своєю. Ден вихопив в себе з-за пояса пістолет, націлив на одного з копів і натиснув гачок. Хусточка з написаним на ній словом БАХ! вистрелила з пістолетного дула.

Ден дивився на Абру з роззявленим ротом.

Затуливши собі рота кулаками, Абра захихотіла:

— Вибач. Не могла втриматися. Ми могли б робити це цілий день, правда ж? І це було б весело.

Він подумав, що це також подарувало б їй велике полегшення. Стільки років у неї був такий гарний м’ячик і нікого, з ким вона могла б ним пограти. Ну й, звісно, те саме стосується і його самого. Уперше з дитинства — вперше після Хеллорана — він не тільки приймав, а й передавав.

— Ти права, могло б, але зараз це не на часі. Тобі треба повторити усе те знову цілком. У своєму і-мейлі ти торкнулася лише головних моментів.

— Звідки мені почати?

— Як щодо твого прізвища? Оскільки я вже твій почесний дядько, я, мабуть, мусив би його знати.

Це її знову розсмішило до реготу. Ден намагався утримати серйозне обличчя, та не зумів. Нехай Господь милує, вона йому вже