Читати книгу - "Покров"

пана. Він збуджений і гордий: справа надзвичайно цікава, вони ніколи не стикалися з подібним раніше! Зазвичай їхні клієнти — громадяни України, які за заповітом отримали спадщину від померлих за кордоном родичів. Справа ін’юрколегії перевірити й підтвердити особу спадкоємця, допомогти відкрити рахунок у банку, в оформленні всіх інших, необхідних для отримання спадщини документів…

— Але з таким заповітом, що написаний понад сто років тому…

— У 1881 році, - доповнює Пітер.

— Так! З таким старим заповітом, у якому до того ж не вказано конкретне ім’я особи-спадкоємця, ми маємо справу вперше. Згідно із заповітом пані Перпетуї…

— Перпетуї? Дружини Самійла Дороша?! — не втримується Мар’яна. — Я знаю її! Тобто читала…

Стороженко киває.

— Згідно із заповітом пані Перпетуї Марківни Дорош, у дівоцтві Ізоватової, спадок призначений для прямого нащадка Яреми Петровича Дороша в сьомому коліні. Ми разом з юридичною фірмою пана Кравчука за дорученням «Банку Монреаля» шукали цього нащадка, і, треба сказати, пан Кравчук та його колеги провели колосальну роботу. Правда, ми дізналися й про паралельні несанкціоновані пошуки, але…

— Але то не вплинуло на результат, — швидко додає Пітер, знічується.

- І в результаті ви знайшли мене?! — Мар’яна дивилася на Пітера і Стороженка із підозрою. Віри — ані на йоту.

— Тут усе. Дивись, — Пітер розгортає великий, на весь стіл, аркуш паперу: на ньому вигинає гілки розгалужене генеалогічне дерево, — показує: — Перше коліно — Ярема Дорош і його дружина Станіслава, в дівоцтві Полонська. У 1823 році у них народився син Валеріан.

— У Яреми був син? Чому я не знайшла про нього нічого? — запитала Мар’яна.

Перше коліно. Ярема і Станіслава. Прапрапрапрадід і прапрапрапрабабця.

Валеріан Дорош повернувся з німецького Кіля до батьківського маєтку в Дорошівці за рік після смерті батька, наприкінці 1844 року. Поцілував руку дорогоцінній матінці — сухій, у чорне вбраній.

— Клянуся вашим здоров’ям, мамо! Як отримав ваш лист про кончину батька Яреми Петровича, з того дня щотижня ставив свічку за упокій його душі, - розпочав обережно. Матінку за плечі обійняв. — Але ж рік по смерті батька минув. Чому ж ви і досі в жалобі? Як би я хотів бачити вашу посмішку, люба матусю.

— Справи завершу і посміхнуся, сину, — відповіла пані Станіслава.

— Які ж справи вимагають від вас такого суворого вбрання?

- Ім’я батька твого, Яреми Дороша, знищити хочу! Щоби ніде, у жодному папері не лишилося і згадки про нього! — хижо вишкірилася пані Станіслава. — І твоє майбутнє від того залежить, сину. Приймеш у серце біль мій — усе до останньої крихти тобі віддам, щоби жив без турбот, а не приймеш — монастирю в Кракові весь свій спадок заповім.

— Чому ж ваше серце болить, матінко? Чим батько так гірко скривдив вас?

- І тебе, Валеріане! Гулящу кралю собі завів, на посміховисько сім’ю свою виставив, ніби і не мав ніколи — ані дружини вінчаної, ані сина законного.

Валеріан матінку щиро любив — у дитинстві пані Станіслава малого пестила, не батько. Почервонів від гніву, забігав.

— Чому Бог батька прибрав?! Чому не дав мені помститися за вашу зневажену честь, мамо?! Як мені жити з таким каменем?!

— Не край серце, любий мій! Час на нашому боці… Устиг немо… — відповіла турботлива мати. Сина по волоссю погладила — дякувати Богу, син не в Дороша вдався. В пані Станіславу. Такий же стрункий, погордливий, волосся густе, каштанове, очі світлі, блакитні. За такого красеня, ще й багатого на Дорошеві землі та винокурні, будь-яка знатна наречена з радістю піде.

Валеріан ще горів.

— Яка ж ви милосердна і терпелива, матінко! А я не хочу чекати! То принизливо й огидно! Як на мене дивитимуться сусіди, донька пана Хропилова, з якою я танцював два роки тому на Різдво у Шереметів? Пани в дворянському зібранні? Я мав такі плани, збирався отримати в Чернігові чин після навчання! І що мені тепер робити?

— Забувай про Чернігів, Валеріане. Ми до Мазовецької губернії поїдемо! До Варшави! Там наше майбутнє! Там рідня, там ще й досі лишилися зв’язки і приємні знайомці.

— А Дорошівка?

— Продам! Першому ж продам, хто згодиться! І прокляну цей дім, щоби впав і поховав усе, що пов’язане з іменем Дороша!

— Але ж я — Дорош, мамо!

— Ненадовго, сину! Ми тобі таку дружину знайдемо — не тільки красуню й господиню з добрим серцем, але неодмінно зі знаті. З іменем. Його і візьмеш, як вінчатимуть.

— Дорогоцінна матінко! Давайте завтра ж виїдемо! — збуджено вигукнув Валеріан.

— Ні, сину… Я справ на півшляху не кидаю. Виведу ім’я Яреми з усіх паперів, чорне зніму врешті, тоді й вирушимо.

Наприкінці року 1850-го, коли Мазовецька губернія вже п’ять років як іменувалася Варшавською, в танцювальній залі палацу графа Гавриїла Федоровича Ланського, внучатого племінника покійного генерал-губернатора Ланського, усміхнена пані Станіслава і хазяїн розчулено спостерігали, як посеред інших пар стрункий красень Валеріан Дорош кружляє у вальсі юну доньку Ланського п’ятнадцятирічну Катерину.

— Наші діти створені одне для одного! — схвильовано прошепотіла пані Станіслава Ланському.

— Матінко моя, побійтеся Бога! — відповів граф. — Кітті лише п’ятнадцять!

— Ти знайшов відомості про Валеріана у Варшаві? — спитала Мар’яна Пітера.

— То було непросто, — відповів.

— Чому він там опинився? Щось відомо про його життя?

— Майже нічого, — відповів Пітер.

Друге коліно. Валеріан і Кітті. Прапрапрадід і прапра прабабця.

Граф Гавриїл Федорович Ланський був не тільки шанованого знатного роду, але і статки мав чималі, тож видавати заміж п’ятьох дочок, а тим більш найменшу, найулюбленішу Кітті, не поспішав. Лише за сім років дав згоду на шлюб із Валеріаном Дорошем, який уже й надію втратив. Та перед тим добряче пошарпав нерви пані Станіславі, бо хотів не тільки убезпечити доччин посаг від ймовірних зазіхань майбутнього зятя, але й мати тверду впевненість у тому, що Валеріан теж не з голим задом до вінчання прийде.

— Ви, матінко моя, вже потерпіть, — казав пані Станіславі. — Був би живий ваш чоловік Ярема Петрович, Царство йому небесне, ми би з ним ці питання обговорювали. А коли вже так — одна ви за спиною Валеріана, — то не таїться. Хочу геть усе знати: скільки капіталу синові виділили, які землі, маєтки, села. Бо моя Кітті, вже вибачте, у розкошах жити звикла, тож або ще кращою її долю зробите, або іншого зятя шукатимемо.

— Для мене, Гавриїле Федоровичу, чути такі слова — найбільша втіха, — відповідала пані Станіслава, читала питання в графових очах, пояснювала сумирно. — Згадали ви чоловіка мого покійного, упокой Господь його душу, а для нас із Валеріаном кожне його слово і досі на вагу золота.