Читати книгу - "Історик"

— Його звинуватили, бо у своєму трактаті він говорив про те, що, згідно з християнською логікою, навіть Сатана може врятуватися й воскреснути, — пояснив Тургут. — Мені продовжити зі списком?

— Якщо не заперечуєте, — попросив я, — чи можете ви записувати для нас назви англійською, поки ви читаєте їх?

— Із задоволенням! — Тургут відкрив свою записну книжку й дістав ручку.

— Що ти скажеш на це? — запитав я в Хелен. Її обличчя говорило більше, ніж будь-які слова: «Ми пройшли весь цей шлях заради списку старих книг?» — Я знаю, що поки це здається нісенітницею, — сказав я їй, понизивши голос, — але давай поглянемо, до чого це все.

— А тепер, друзі мої, дозвольте зачитати вам інші назви. — Тургут швидко записував їх. — Майже всі вони пов’язані з катуваннями, убивством або ще із чимось неприємним, ось послухайте: Еразмус «Щастя вбивці», Йохан фон Вебер «Канібали», Джорджіо Падуанський «Проклятий».

— А ці праці не мають дат? — запитав я, нахиляючись над документами.

Тургут зітхнув.

— Ні. На деяких із цих назв мені не пощастило знайти посилання, але з тих, які я визначив, жодна не написана пізніше 1600 року.

— Проте все це після смерті Дракули, — прокоментувала Хелен.

Я здивовано подивився на неї. Мені це не спадало на думку. Це була проста думка, але дуже слушна.

— Так, мадам, — сказав Тургут, підводячи на неї очі. — Найдавніша із цих праць була написана через сто років після смерті Дракули й султана Мехмеда. На жаль, я не зміг дізнатися, як і коли ця бібліографія потрапила в колекцію султана Мехмеда. Мабуть, хтось пізніше додав її, можливо, уже після того, як колекція з’явилася в Стамбулі.

— Але до 1930 року, — міркував я.

Тургут уважно подивився на мене.

— Саме цього року ця колекція виявилася під замком, — сказав він. — Чому ви це сказали, професоре?

Я відчував, що червонію, для цього було дві причини: перша — я сказав занадто багато, так багато, що Хелен у розпачі відвернулася від мене, вражена моєю дурістю, а друга — я ще не був професором. Я замовк. Мені ніколи не подобалося брехати, я завжди намагаюся не робити цього, якщо можна хоч якось уникнути відповіді.

Тургут уважно розглядав мене, і я відчув, соромлячись, що до цього не помічав неймовірної проникливості його темних очей, навколо яких були тонкі зморшки. Я глибоко зітхнув, вирішивши, що пізніше з’ясую стосунки з Хелен. Я весь цей час довіряв Тургуту, а він міг би допомогти нам, якщо знав більше. Але все одно, щоб зволікти рішучий момент, я ще раз поглянув на список документів, який він складав для нас, а потім подивився на турецький текст, із якого він перекладав. Я не міг поглянути йому в очі. Скільки з того, що я знав, я міг йому розповісти? Якщо я розповім йому повністю все, що довелося пережити тут Россі, чи повірить він мені, чи не буде сумніватися в нашій серйозності й розсудливості? Саме тому, що я опустив свої очі в нерішучості, я помітив дещо дивне. Рука потягнулася до оригіналу грецького документа, бібліографії Ордену Драконів. Не все там було написано грецькою мовою, і я міг спокійно прочитати ім’я, що було наприкінці списку: Бартоломео Россі. За цим ім’ям ішла фраза латиною.

— Господи! — я занадто пізно зрозумів, що мій вигук стривожив усіх учених, що тихо працювали в архіві. Містер Ерозан, який усе ще розмовляв із бородатим чоловіком у кепці, здивовано подивився на нас.

Тургут відреагував одразу ж, а Хелен підсунулася ближче.

— Що сталося? — Тургут простягнув руку до документа.

Я все ще пильно дивився туди, і йому було легко простежити за моїм поглядом. Потім він схопився на ноги, і видихнув те, що могло бути луною мого власного крику, такою дивною луною, що раптом вона принесла мені дивне заспокоєння посеред усіх цих дивовижних речей.

— О Господи! Професор Россі!

Ми всі втрьох перезирнулися, кілька хвилин ніхто не міг вимовити жодного слова. Нарешті я спробував.

— Ви, — запитав я Тургута, понизивши голос, — знаєте це ім’я?

Тургут подивився на мене, а потім на Хелен:

— А ви? — вимовив він нарешті.

У Барлі була добра посмішка.

— Ти, можливо, втомилася, не дуже добре спала. Я й сам стомився, усе думаючи, в яку халепу ти вскочила. Що про тебе може сказати хтось, якщо ти розповіси про це? Хтось інший, я маю на увазі. Наприклад, оця леді, — він кивнув на нашу сонну супутницю, яка не прокинулася в Брюсселі й, схоже, збиралася спати до самого Парижа. — Або поліцейський. Усі тобі скажуть, що ти божевільна, — зітхнув він. — І ти справді збиралася сама їхати на південь Франції? Як би мені хотілося, щоб ти розповіла мені, куди ти їдеш, щоб мені не довелося вгадувати, тоді я зателефонував би місіс Клей, і в тебе були б великі неприємності.

Тепер настала моя черга посміхнутися. Ми вже разів зо два обговорювали це.

— Ти дуже вперта, — бурчав Барлі. — Я ніколи не думав, що одна маленька дівчинка може стати такою великою проблемою, і саме тією проблемою, у яку я потраплю, коли майстер Джеймс дізнається, що я кинув тебе саму посеред Франції, ти знаєш про це. — Від цих слів я ледве не розплакалася, але його наступні слова вмить висушили сльози: — Принаймні, в нас буде час на ленч, перш ніж ми пересядемо на інший потяг. У Гар-дю-Норд найсмачніші сендвічі, ми купимо їх, якщо, звісно, у нас вистачить франків.

Серце мені зігріли займенники, які він вимовив.

Розділ 29

Зійти навіть із сучасного потяга на велику арену мандрівників — Гар-дю-Норд, з його ажурними дахами з чавуна й скла, які височіють угору, з криноліновими спідницями й легкою красою — це все одно, що зійти просто в Париж. Ми вийшли з потяга з валізами в руках, постояли трохи мовчки, вбираючи це все в себе. Принаймні, я так робила, хоча була тут уже кілька разів разом зі своїм батьком. По всьому вокзалу відлунювали сигнальні звуки гальм потяга, розмови людей, кроки, свистки, шелест голубиних крил, брязкіт монет. Повз нас пройшов старий чоловік під руку з молодою дівчиною. Її руде волосся було гарно зачесане, на губах рожева помада, і я на мить уявила себе на її місці. О, як би я хотіла мати такий самий вигляд, бути дорослою парижанкою, ходити на високих підборах, щоб у мене були справжні груди й елегантний художник ішов би зі мною поруч! Потім я подумала про