Читати книгу - "Чорнильна кров"

Меґі лише кивнула.

— Гаразд, — вів далі Вогнерукий. — Перекажи старому: якщо бодай одне з його клятих слів завдасть Бріані шкоди, він гірко пожалкує, що створив того, хто вміє викликати вогонь.

— Я передам! — прошепотіла Меґі і побігла.

Вона проштовхувалася повз людей, які, як і вона, хотіли у місто.

«Мо! — думала вона. — Мортола стріляла в Мо». І її сон збувся, той її червоний сон.

Феноліо стояв біля вікна, коли Меґі примчала до комірчини.

— Лишенько, на кого ти схожа? — вигукнув він. — Чи я тобі не казав, що не потрібно туди виходити, коли увесь народ скупчується між будинками? Проте варто цьому хлопцеві лиш свиснути — і ти вже вискакуєш, як дресирований собачка!

— Припини! — накинулась на нього Меґі, так грубо, що Феноліо замовк. — Ти мусиш дещо написати. Швидко, прошу!

Вона потягнула його до столу, на якому тихо сопів Розенкварц.

— Написати що? — Феноліо збентежено опустився на стілець.

— Мій батько… — пробубоніла Меґі, висмикуючи тремтячими руками одне зі щойно заточених пер з глека. — Він тут, але Мортола стріляла в нього. Йому зле! Вогнерукий не хотів мені цього казати, отже прошу, напиши щось, що-небудь, що його знову вилікує. Він у хащі, в якомусь таємному таборі шпільманів. Швидше, прошу!

Феноліо розгублено поглянув на неї.

— Стріляла у твого батька? І він тут? Чому? Не розумію!

— І не треба! — закричала Меґі несамовито. — Ти маєш лише допомогти йому. Вогнерукий хоче мене відвести до нього. Я вичитаю йому здоров'я, розумієш? Він же зараз у твоєму сюжеті, ти можеш навіть мертвих повертати, то чому ти не міг би вилікувати рану? Прошу! — Вона вмочила перо у чорнило і всунула йому в руки.

— Даруй, Меґі, — пробурмотів Феноліо. — Це жахливо, але я не знаю, що маю писати. Я навіть не знаю, де він. Якби я принаймні знав, як воно там виглядає.

Меґі втупила в нього погляд. І раптом потекли сльози, які вона увесь час стримувала.

— Прошу! — шепотіла вона. — Просто спробуй! Вогнерукий чекає. Він чекає перед брамою.

Феноліо поглянув на неї — і взяв перо з її рук.

— Я спробую, — хрипко сказав він. — Ти маєш рацію, це мій сюжет. В іншому світі я не зміг би допомогти, але тут, можливо, вийде… Підійди до вікна! — наказав він, коли Меґі принесла йому два аркуші пергаменту. — Поглянь надвір, пороздивляйся людей чи пташок у небі, відволічись як-небудь. Лиш не дивися на мене, бо не зможу писати.

Меґі послухалася. Вона вгледіла Мінерву з дітьми внизу у натовпі та жінку, що мешкала навпроти, свиней, які, рохкаючи, пхалися поміж люди, солдатів із гербом Тлустого князя на грудях — і все ж таки вона не бачила всього цього насправді. Вона лиш чула, як Феноліо вмокав перо у чорнильницю, як воно шкрябало по пергаменту, зупинялося і писало.

«Прошу! — думала вона. — Прошу, нехай він знайде правильні слова. Прошу».

Перо замовкло, а тим часом на вулиці жебрак з милицею відштовхував дитину з дороги. Час тягнувся. На вуличках юрбилися люди, гавкав пес, із замку понад дахами долинав звук сурем.

Меґі не знала, скільки промайнуло часу, коли Феноліо, зітхаючи, відклав перо. Розенкварц усе ще сопів, витягнувшись, як лінійка, за посудиною з піском. Феноліо встромив до неї руку і присипав вологе чорнило.

— Ти щось придумав? — обережно запитала Меґі.

— Так, так, але не питай мене, чи це те, що треба.

Він простягнув їй пергамент, і її очі забігали по рядках. Їх було небагато, але якщо вони були справжні, то їх якраз достатньо.

— Я його не вигадував, Меґі! — сказав Феноліо. — Твій батько — не мій персонаж, як Козимо, Вогнерукий чи Каприкорн. Він не з цього сюжету. Отже, не покладай забагато надій, чуєш?

Меґі кивнула, скручуючи пергамент.

— Вогнерукий каже, ти маєш пригледіти за його донькою, поки його не буде.

— За його донькою? У Вогнерукого є донька? Це я написав? A-а, так, а їх не дві було?

— Одну з них ти знаєш у будь-якому разі. Це Бріана, служниця Бридкої. — Меґі схопила шкіряну торбинку, яку принесла з іншого світу, і пішла до дверей. — Пильнуй її. Я маю переказати, що інакше ти пожалкуєш, що створив того, хто вміє викликати вогонь.

— Він так сказав? — Феноліо відсунув стільця і засміявся. — Знаєш що? Він мені все більше подобається. Я думаю, що напишу ще одну оповідку про нього, таку, в якій він буде героєм і не…

— …помре? — Меґі відчинила двері. — Я перекажу йому, але гадаю, йому недовго стане стовбичити в одній із твоїх оповідок.

— Але ж він стовбичить у ній. Він навіть добровільно повернувся у мою оповідку! — вигукнув Феноліо услід Меґі, коли та поспішала сходами донизу. — Ми всі стовбичимо тут, Меґі, по самі вуха! Коли ти повернешся? Я хочу представити тебе Козимо!

Меґі не відповіла. Звідки їй було знати, коли вона повернеться?

— Оце ти називаєш поквапитися? — запитав Вогнерукий, коли вона захекана стояла перед ним, засовуючи пергамент Феноліо до торбинки. — Для чого цей пергамент? Чи, може, старий дав тобі одну зі своїх пісень як причастя у дорогу?

— Щось на кшталт того, — відповіла Меґі.

— Ну, аби лиш моє ім'я не з'являлося там, — сказав Вогнерукий.

— Нам далеко? — вигукнула Меґі, наздоганяючи його й Фарида.

— Увечері дістанемося, — сказав Вогнерукий через плече.

Крики

В складах хочу бачити спрагу,

У звуці торкатись вогню.

У крику морок відчути.

Як грубе каміння, шорстких хочу слів.

Пабло Неруда. Слово

Білі жінки не йшли геть. Здавалося, Реза їх більше не помічала, але Мо відчував їх, як тінь при сонячному світлі. Він їй нічого не сказав. Вона виглядала такою втомленою. Єдине, що її ще підтримувало, — надія, що Вогнерукий скоро прийде — із Меґі.

— От побачиш, він знайде її. — Реза шепотіла йому увесь час, коли його била лихоманка. Як тільки вона могла бути такою впевненою? Немов Вогнерукий ніколи не кидав її напризволяще, ніколи не крав книжку, ніколи не зраджував. Меґі. Бажання ще раз її побачити було сильніше від заманювання і шепотіння білих жінок, сильніше від болю в грудях. І хто міг сказати, можливо, ця клята історія все ж таки обернеться на краще? Хоча Мо добре пам'ятав пристрасть Феноліо до сумних розв'язок.

— Розкажи мені, як там надворі, — часом шепотів він Резі. — Це надто безглуздо стовбичити в іншому світі і нічого не бачити, окрім печери.

І Реза описувала йому те, чого він не міг бачити: дерева, набагато більші й старіші, ніж усі