Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Не знаючи, куди себе подіти, ми пішли за нею і скупчилися коло дверей, які лишилися прочиненими. Ми по черзі зазирали крізь цю шпарину. У затишній кімнаті, яку тьмяно освітлювали гасові лампи, пані Королик сіла в крісло-гойдалку і посадила пані Сапсан собі на коліна. Альтея стояла біля лабораторного стола і змішувала рідини в пробірках. Час від часу вона піднімала пробірку і струшувала її, а потім підходила до пані Сапсан і проносила в неї під дзьобом — так нюхальні солі підносять до ніздрів непритомної людини. Увесь цей час пані Королик гойдалася в кріслі й гладила пані Сапсан по пір’ю, наспівуючи ніжну колискову:
— Ефт каа ванґан сооркен, ефт ка ванґан сооркен, малаайя…
— Це мова давніх дивних, — пошепки пояснив Мілард. — «Вертайся додому, вертайся додому… згадай, хто ти є…» Щось таке.
Почувши його, пані Королик підвела погляд і махнула рукою, щоб відігнати нас. Альтея перетнула кімнату й зачинила двері.
— Що ж, — сказав Єнох. — Бачу, ми тут не потрібні.
Після трьох днів, протягом яких директорка в усьому від нас залежала, ми зненацька стали зайвими.
І хоч які ми були вдячні пані Королик, та вона змусила нас усіх почуватися дітьми, яким наказали лягати спати.
— Пані Королик свою справу знає, — промовив голос із російським акцентом у нас за спинами. — Краще залиште це їй.
Ми розвернулися й побачили чоловіка-жердину, того самого, складаного з ярмарку. Він стояв, згорнувши на грудях кістляві руки.
— Ви! — сказала Емма.
— Ми знову зустрілися. — Голос у складаного чоловіка був глибокий, мов океанська западина. — Мене звати Сергій Андропов, я капітан армії опору дивних. Ходімо, покажу вам будинок.
* * *
— Я так і знала, що він дивний, — сказала Оливка.
— Ні, не знала, — заперечив Єнох. — Ти лише здогадувалася про це.
— Вас я роздивився одразу, як побачив, — сказав складаний чоловік. — І як це вас досі не зловили?
— Бо ми хитрі, — відповів Г’ю.
— Він мав на увазі «щасливі», — виправив я.
— Але здебільшого просто голодні, — сказав Єнох. — У вас тут є що пожувати? Бо я ладен емурафу з’їсти.
На згадку про їжу в мене у шлунку загарчало, наче там сиділа дика тварина. Ніхто з нас не мав у роті макової росинки після поїздки потягом до Лондона, а відтоді, здавалося, минула ціла вічність.
— Авжеж, — кивнув складаний чоловік. — Сюди.
Ми пішли за ним по коридору.
— Розкажіть про свою дивну армію, — попросила Емма.
— Ми знищимо витворів і заберемо своє. Покараємо їх за те, що викрадають наших імбрин. — Він відчинив двері в глибині коридору і повів нас через розгромлений кабінет, де люди спали на підлозі й під столами. Переступаючи через них, я впізнав кілька облич з ярмарку: простакуватого хлопця, розкошлано-кучеряву дівчину-заклинательку змій.
— Вони всі дивні? — спитав я.
Складаний чоловік кивнув.
— Врятовані з інших контурів. — Він відчинив перед нами двері.
— А ви? — поцікавився Мілард. — Звідки прийшли ви?
Складаний чоловік завів нас у передпокій, де ми могли розмовляти, не боячись потривожити сон людей. То було приміщення, де в око одразу впадали двоє великих дерев’яних дверей, розписаних десятками емблем у вигляді птахів.
— Я з краю крижаних пустель за Льодовою пусткою, — сказав він. — Сотні років тому, коли порожняки тільки народилися, вони напали на мій дім. Усе знищили. Усі в селі убиті. Стара жінка. Мале дитя. Всі. — Він рукою розрубав повітря. — Я ховався у діжці з олією, дихав крізь соломину, поки мого брата вбили у тому самому домі. Потім я приїхав у Лондон, тікав од порожняків. Але вони приїхали теж.
— Який жах, — похитала головою Бронвін. — Я вам так співчуваю.
— Настане день, і ми помстимося. — Його обличчя спохмурніло.
— Ви про це казали, — нагадав Єнох. — А скільки у вашому війську солдатів?
— Поки що шість, — жестом він показав на кімнату, через яку ми щойно пройшли.
— Шестеро людей? — жахнулася Емма. — Ви маєте на увазі… їх?
Я не знав, сміятися мені чи плакати.
— А з вами сімнадцять. Армія швидко росте.
— Так-так-так, — застеріг я. — Ми сюди не у військо вступати прийшли.
Складаний зиркнув на мене таким поглядом, що від нього саме пекло могло замерзнути, розвернувся і рвучко відчинив подвійні двері.
Ми пройшли за ним у велику кімнату, посеред якої стояв масивний овальний стіл з дерев’яною поверхнею, відполірованою до дзеркального блиску.
— Це кабінет засідань Ради імбрин, — проголосив складаний чоловік.
Зусібіч нас оточували портрети здавна відомих дивних, не в рамках, а написані просто на стінах олією, вугіллям і восковими олівцями. Найближчим до мене було обличчя з широко розплющеними витрішкуватими очима і розтуленим ротом, з якого бив фонтан. Довкола рота було гасло, написане голландською мовою, яке переклав, ставши коло мене, Мілард: «З уст наших предків б’є фонтан прадавньої мудрості».
А поряд було ще одне, тільки латиною.
— Ardet nec consomitur, — прочитала Меліна. — Спалений, проте не знищений.
— Як влучно, — зауважив Єнох.
— Повірити не можу, що я справді тут, — промовила Меліна. — Я читала про це місце, досліджувала його і багато років про нього мріяла.
— Це лише кімната, — сказав Єнох.
— Для тебе, може, й так. А для мене це серце всього світу дивних.
— Серце, яке вирвали з грудей, — озвався чийсь голос, і, повернувши голову, я побачив, що до нас широкими кроками прямує клоун — той самий, що переслідував нас на ярмарку. — Коли пані Галку викрали, вона стояла на тому місці, де стоїте ви. На підлозі ми знайшли цілу купу її пір’я. — Акцент у нього був американський. Він зупинився за кілька футів од нас і стояв, щось жуючи і поклавши руку на стегно.
— Це вони? — спитав він у складаного, показуючи на нас індичою ніжкою. — Нам потрібні солдати, а не малі діти.
— Мені сто дванадцять років! — заявила Меліна.
— Ага, ага, я все це вже чув, — сказав клоун. — До речі, я роздивився, що ви дивні, через усю ярмаркову площу. Ви найбільш помітна зграя дивних серед усіх дивних, яких я бачив у своєму житті.
— Я їм те саме сказав, — підтвердив складаний.
— Як вони дісталися сюди аж із Уельсу і не потрапили до лап витворів, це поза моїм розумінням, — дивувався клоун. — Власне, це підозріло. А серед вас точно нема витворів?
— Як ви смієте? — обурилася Емма.
— А нас були впіймали, — гордо повідомив Г’ю, — але ті витвори, які це зробили, не дожили до часу, коли можна про це розказати.
— Ага, а я король Болівії, — глузливо промовив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей», після закриття браузера.