Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хлопче! — одним махом зірвавши із себе шапку, сивовусий хляпнув її собі під ноги, показавши голений череп із оселедцем. — Якщо вже ти мене не злякався, буде тобі за це нагорода! Слухай, хлопче! — Знову схопивши Богдана за плече, він майже потяг Богдана за собою по стежці.— Байку тобі розповім, як є правдиву! Давно те було! Ходили ми з братчиками-козаками на Чорний шлях, та під самий Перекоп, татарву поскубати! Били їх, нехристів, за віру православну й здобули на тому неабиякий скарб, та повезли собі додому! Але погналася за нами клята татарва, день за днем гнала: через степ та через Дніпро. І вирішили тоді братчики скарб тут закопати, аби не дістався клятим! — Дядько спинився, притишив голос і по-змовницьки роззирнувся навсібіч. — Закопали-заговорили, на п’ять смертних голів та на довгі сто років! І жереб між собою кинули, і випав той жереб на мене! Схопили мене хлопці, Слово міцне наклали, аби сидів я при тому скарбі під землею і його стеріг! Аж доки не знайдеться безстрашний парубок, справжній козак… — Дядько важко зітхнув і почав тягти Богдана далі. — От я й виходжу кожні сто років на Сонцестояння, шукаю… Три рази виходив, усе марно. А на четвертий тебе ось знайшов! Не перевелися ще лицарі!
— Прямо як у казці: один раз не злякався — і відразу ж тримай мішок золота. У житті так красиво не буває! — Богдан позадкував, із підозрою поглядаючи на старого козака. Ох, щось він мудрує, виповзень підземний!
— Не віриш? Чи злякався мене? Не такий уже ти й відважний, як ото мені спочатку здалося! — зневажливо гмукнув сивовусий. — Сам дивись, хлопче! Підеш зі мною — твій скарб буде, та й мені з того користь — служба моя закінчиться, і я нагору повернуся. Скучив я під землею, на волю хочу! Не підеш — я наступні сто років під землею просиджу, а потім знову сміливця шукатиму. А ти все життя лікті кусати будеш, що проґавив своє щастя.
Богдан замислився. Справжній козацький скарб! На мить він уявив собі кадр із фільму про Алі-бабу. Таця із золотими монетами, золоті глечики, коштовності! Самоцвіти! Та про людину, котра таке знайде, навіть Тетянка не наважиться сказати — ніякий! А зброя? Криві татарські шаблі, тонесенько сплетені кольчуги! Для турнірів і рольових ігор обладунки самому доводиться робити, а тут такий скарб! Hi-і, такої можливості не можна втрачати! А ризик…
— Чи, може, тобі, хлопче, не веліли із чужими дядьками базікати? — глузливо спитав сивовусий, і це стало останньою краплею.
— Усі, хто може мені наказувати, далеко, — Богдан глянув туди, де лишився намет і дівчатка, й рішуче закрокував стежкою.
— От і добре! — швидко пробелькотів сивовусий і, обігнавши Богдана, пішов попереду.
Гай закінчився, стежка вивела їх на зарослий сухою травою й осінніми квітами справжній шматок степу. Вони пішли, здіймаючи ногами невеличку куряву. Земля рухалась. Здіймалася й опадала, неначе під тонким шаром грунту гуляли справжні морські хвилі. Далеко попереду замайорів високий курган, а на його верхівці…
— Хто це? — застиг Богдан, розглядаючи грізного золотого вершника, котрий сидів на срібному коні.
— Та насправді ніхто, зовсім ніхто, — із поспіхом, що зовсім не пасував його суворому вигляду, забелькотів сивовусий. — Не дивись ти на нього, хлопче! От чортяка, щоб його в пеклі вилами під бік! — Дядько із осудом похитав головою, побачивши, як золотий вершник раптом зник і знову з’явився, уже в іншому місці.— Ходити шукати йому ліньки, то він собі таку подобу вигадав, і приманює! Ходімо, хлопче, швиденько!
Вони знову рушили вперед. Богдан здригнувся. Десь зовсім поруч, біля самісіньких його ніг земля раптом розійшлася, відкриваючи бездонний колодязь, і гучний голос важко й заздрісно зітхнув:
— А в нього хлопець є…
— Є, але тільки для себе! — не озираючись, на ходу відказав сивовусий. — Сам дістань, а чужого не займай!
Він пришвидшив ходу й майже побіг, квапливо проскакуючи повз кургани й провалля, що з’являлися під ногами.
— Хто вони такі? — мимохіть тримаючись ближче до свого провідника, спитав Богдан.
Дядько помовчав і, нарешті, неохоче відповів:
— Та за чотириста років чимало скарбів на Хортиці позакопувано! Ну все, ми нарешті прийшли, — він зітхнув із неприхованим полегшенням, а потім чимдуж тупнув ногою.
Земля попливла, немов вода, розпадаючись на дві частини. Перед Богданом постали круті, майже вертикальні сходи, складені з необробленого каміння.
— Ну що, хлопче, будемо мінятись — ти зі скарбом, я на волю? — хитро примружившись, спитав козак. — Спускайся, там твоя частка!
— Ти перший іди! — швидко сказав Богдан, на всяк випадок відступаючи подалі від кам’яних сходинок.
Дядько похитав головою:
— А ти все-таки боїшся, хлопче! Уже й не знаю, чи віддавати тобі лицарські скарби! — скоса поглядаючи на Богдана, мовив сивовусий.
— Не хочеш — то й не треба, до конкурентів піду, може, вони не такі перебірливі,— знизав плечима Богдан і зробив крок убік.
— От відразу ти мені приглянувся! — похитав голеною головою сивовусий. — І відвага, і розум, все при тобі! Хай буде по-твоєму! Ходи за мною, тільки не відставай!
Дядько ступив на першу сходинку, і сходи, що спускалися в земне черево, засвітились слабким, тьмяним світлом, неначе від сотень гнилушок.
Хлопчак хвилину повагався й обережно рушив слідом.
Круті сходи спускалися все нижче й нижче. Нарешті Богдан спинився на останній. Високо над головою чорнів нерівний квадрат сходового колодязя, немов кришкою, накритий темним шматком неба. Біля ніг з’явилася маленька — людина могла тільки сісти — викопана в землі комора. У глибині цієї земляної комори Богдан побачив стару, розсохлу скриню й розколотий глиняний горщик. У скалках насипом лежало щось дрібне, кругле, тьмяне…
— Ну ось, усе як обіцяв! Бери, хлопче! — широким жестом — мов, гуляй, душа! — сивовусий махнув на горщик зі скринею.
Бочком, не зводячи очей зі свого благодійника, Богдан спустив одну ногу зі сходинки й підчепив кришку скрині… Обсипаючись гнилою дерев’яною потертю, кришка піднялася. До самого верху скриня була заповнена старими сідлами зі срібними заклепками й поношеними татарськими лисими малахаями… Згори гордо лежав розшитий бляшками пояс і старий поношений халат:
— І це — скарб? Ви що, його стерегли?
— А що таке? Справний скарб! — образився сивовусий. — Та якби не гналася за нами татарва, ми б цю скриню до ярмарку довезли, а потім би цілий тиждень гуляли! А на гроші можна хутір справний купити!
— Ага, чотириста років тому! А зараз мені що з ним робити, у краєзнавчий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ірка Хортиця приймає виклик», після закриття браузера.