Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

Тетянка повільно озирнулась до нього. На її крейдяному обличчі криваво червонів рот і лиховісними болотяними вогнями палали очі. Тетянчине волосся утворило світлий ореол, на ньому затанцювали зелені іскорки. Раптовий подув лютого крижаного вітру вдарив володаря конопель по обличчю, а стебла конопель пригнулися до землі.

Пилип заспокійливо звів долоні:

— Усе, усе! Зрозумів — у вас суто приватна розмова! Зникаю, залишаю вас на самоті, приємної ночі, почувайте себе як удома… — він обережно позадкував, аж доки не вперся спиною в рідні коноплі.

Стебла розсунулись, пропускаючи хазяїна, і Пилип із конопель розчинився в нетрях конопляного гаю.

Вітер ущух, волосся впало Тетянці на плечі, і лише вогонь в очах не згасав. Вона розлючено витріщилася на Богдана:

— І він іще питає, чого я командую! Бо сам ти ніякий! Тобою якщо не командувати — то ти вуха порозвішуєш і за кожною сволотою з конопель потягнешся!

Хлопчак відповів їй таким самим розлюченим поглядом:

— Зате ти в нас найрозумніша, найголовніша! Усе ти знаєш: і як Ірці перевертнем стати, і як із бізнесменів більший гонорар збити. Така вже крута! А я, виходить, повний ідіот? І Ірку в цьому переконала! А коли вам здухач потрібен, то відразу: «Богдане, допоможи!». А як не потрібен — усе: «Богдане, ти ніякий, простий, звичайний!». Ви ж із Іркою мене взагалі за ідіота маєте! Ти гидоту всіляку говориш, а Ірка мені повсякчас очі відводить!

— А я тут до чого? — пробелькотіла Ірка.

Але Богдан її не чув, він дивився тільки на Тетянку й репетував:

— Навіть гроші, які на моєму власному рахунку лежать, я без твого дозволу взяти не можу! Я батькові машину хотів купити, щоб він по дві години на роботу не добирався! Так ні, не можна, велика бізнес-відьма Тетянка не дозволяє! Відсотки, бачте! А я батька поберегти хочу! Він же тепер зі мною не розмовляє!

— Через те, що ти йому машину не купив? — ошелешена Богдановим натиском й останньою заявою, зойкнула Тетянка.

— Дурепа! Через пиво! Почув, що від мене пивом тягне!

— Що? — завелась Тетянка. — Спочатку пиво, тепер наркота, ти що, зовсім недо…

— Так, я недоумок! — загорлав у відповідь Богдан. — Повний кретин! Бо про вас думаю! Коли ви мене в майоровій квартирі кинули, а самі вовкулак рятувати полетіли, я з холодильника весь запас цієї гидоти видудлив! Мерзенної, гіркої, бридкої! Пив! Просто щоб заснути! Щоб здухачем стати й вас урятувати!! Примчав, козел! А ти мені? — Він манірно склав губи в трубочку й, передражнюючи Тетянку, мовив: — Чого приперся?.. Без тебе впораємось… Вали звідси… От я й звалив! А потім ледь не здох! Майор, коли до себе повернувся, годину мені шлунок промивав! Мене три дні хитало! А ви… — Безнадійно махнувши рукою, хлопчак круто розвернувся й побіг геть від багаття, у морок.

— Богдане! — крикнула Ірка, кидаючись за ним. — Куди ти? Стій! Ну що за дурниці?!

Попереду мигтіла темна тінь і гупали черевики. Ірка спробувала бігти швидше, але перечепилася об якесь корінняччя й упала.

— Богдане, повернися! — крикнула вона в темряву.

Відповіді не було. Гупання черевиків стихло десь удалині.

Дівча повернулося до багаття.

— Я ж кажу — недоумок, — з нервовим смішком мовила Тетянка й опустила очі.— Чого це він раптом? Усе начебто нормально було…

— Нормально? І це ти називаєш нормально? — розлючено загарчала Ірка. — Ти постійно до нього прискіпуєшся! Я тобі сто разів казала: припини, а ти все прискіпуєшся й прискіпуєшся! То Богдан тобі тупий, то…

— А він до мене не прискіпується? То зад у мене товстий, то на паркані він мене залишити хотів…

— Але ж не залишив! А от ти його там, у майора, кинула! Ти ж його запросто приспати могла! І йому б не довелося труїтися!

— Ти теж могла!

Ірка знітилася. Кивнула.

— І я могла. Поспішала, сваритись із тобою не захотіла, гадала, що без нього впораємось. А Богдан за нас переживав. Усе зробив, щоб урятувати!.. А ми його образили, — похнюпивши голову, дівча посунуло до намету.

Ірка зникла за пологом, а за хвилину повернулась, тримаючи швабру під пахвою.

— Ти куди?

— У дечому Богдан має рацію, — сказала вона. — Це він, коли спить, — то дуже крутий, а коли не спить, — звичайний собі хлопчисько. А тут зараз звичайним не місце. — Вона скочила на швабру й помчала над землею, уважно дослухаючись і приглядаючись до темряви.

За мить Тетянка її наздогнала.

Розділ 13

Скарбів не пропонувати!

— Ото пишний молодий панич! — літній сивовусий дядько, зовсім як Тетянка взявши руки в боки й широко розставивши лікті, стояв поперек стежки.

Богдан міг заприсягнутись, що ще мить тому там нікого не було.

— Ніякий я не панич! — буркнув хлопчак.

Розмовляти йому не хотілося, та й дядько виглядав якось надто підозріло: напіводягнений, у самих темних широких штанях та смушковій шапці на голові. По широкій дузі Богдан рушив в обхід незнайомця, котрий став йому поперек дороги.

Аж раптом хлопчикові на плече впала важка рука, притискаючи його до землі. Дядько, котрий ще мить тому стояв посеред стежки, тепер нависав над Богданом. Хлопчак бачив, як туго сплітаються м’язи в нього на грудях і на руках. Старий був справжнісіньким тобі культуристом.

— Може, й не панич, а може, й панич! — засумнівався сивовусий, зазираючи Богданові в обличчя. — Панич, певно б, уже в штани наробив, гуляючи тут сам-самісінький, та ще у ніч Сонцестояння. То що, хлопче, як штани, сухі?

— Не ваша справа, — огризнувся Богдан. — Плече пустіть, ну!

— Ще не запріг, а вже нукає — невже панич! — Пальці стислися, наче лещата.

Плече пронизало болем, а з очей ледь не бризнули сльози.

Звісно, без зброї — це не його, йому б зараз меч, але меч залишився в наметі, а напіводягнений дядько був тут, і треба якось викручуватись, бо невідомо, чим така зустріч на темній стежці може закінчитись. Богдан почав діяти. Як учили. Дядькові ребром долоні по зап’ястку, різко смикнути плечем, звільнитися, схопити супротивника за великий палець…

Не вийшло. Дядько легко змінив стійку, підлаштовуючись під Богданові рухи, але плеча не випустив і пальця свого врятував. А потім голосно розреготався:

— Ні, який же ти панич! Ти справжній козак! Такий і чорта не злякається! — сивовусий розтис пальці, але миттю дружньо обійняв Богдана за плечі, струснув і знову відпустив. — Ех, подобаються мені хоробрі хлопці! — Тепер дядько аж випромінював дружелюбність.

Богдан набурмошено посміхнувся. Сьогодні на цьому острові він усім подобався. Майже кожному зустрічному. Мабуть, краще йому з цими зустрічними