Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На черговому повороті чорна хмара різко заступила лагідне сонце та перервала послідовні думки Софії. Так раптово темніє у кінотеатрі, коли в проекторі обривається плівка й, кілька разів блимнувши, гасне екран. Де воно – світло? Що трапилось? Думки кволими потічками почали сповзатись у мозок, прискорюючи події з минулого життя у зворотньому напрямку…
II. Мальви на чужині (Китай, 1939–1946 роки)
…з того часу, як одружилась, перестала писати. Якихось очевидних перешкод для продовження літературної праці немає, але… родинне життя ставить жінку віч-навіч із буденщиною, що її вона мусить «перетравити» самостійно, коли хоче дати своїй хаті безжурну та затишну атмосферу…
С. Яблонська, жіночий журнал «Нова Хата», 1938. – Ч. 1.
Вони були зразковою закоханою парою. Високий статний брюнет із чарівною, трохи по-дитячому наївною усмішкою. І тендітна німфа з точеним тоненьким станом, як у порцелянової статуетки лісового божества. Її чорні, як смола, льоки[91] під пекельним сонцем засяяли мідним лиском, що вдало підкреслило глибину розумних карих очей, у яких не переставали грати веселі вогняні бісики. Він називав її на французький манер – моя Софі. А вона його кликала по-українськи – Іванком. Він був справжнім галантним французом із хорошою освітою, гарними манерами і великим добрим серцем. Вона ж була українкою, у якої ще з юних літ прокинулась шалена любов до авантюрних пригод та кругосвітніх подорожей. Їх і вважала своїм єдиним та щирим коханням… аж доки не зустріла його.
Жан цілими днями був на службі. Посол Франції в Юані. Така посада вимагала максимальної віддачі. І Софія при ньому стала зовсім домашньою. Жодного разу про це не жаліла, хоча й почувалася незвично на першім часі. Разом зі старенькою китаянкою Лю, що допомагала в господарстві, Софія доглядала дітей та поралась по господарці. Її буття стало розміреним та повільним. І в цьому теж був свій певний шарм. Більше не мандрувала по світу в пошуках загубленого раю і не писала подорожніх денників. Бо рай тепер віднайшла в собі самій, у своїй сім’ї і в затишному родинному гніздечку. Ніщо не заважало Софії продовжувати літературну працю. Та вирішила відкласти це заняття до невизначеного терміну.
– Люба моя Софі, чому більше не пишеш? – не раз питав дружину Жан.
– Слухай, Іванку, людина не може досконало робити кілька справ поспіль. А я у всьому люблю досконалість. Коли вийшла за тебе, то відчула нарешті, що в мені прокинувся вже давно приспаний дух ґаздині. Подивись он краще, які мальви та соняшники я приборкала в нашім саду. А від погляду на клюмби з моїм роменом очі китайців стають округлими, як у європейців. Чи бачили вони колись подібне диво?
– Але ж, Софі… – спробував заперечити Жан.
– Мій подружній обов’язок – створювати для тебе максимальний родинний затишок, любове моя, – обожнювала сперечатися саме в такий спосіб, коли чоловік хотів, аби їй було краще, а вона, навпаки, аби краще було йому.
– Уяви собі, – продовжила Софія, – ти по стількох годинах бюра йдеш додому, а в хаті жінка ніяк не напишеться. Чи в такий спосіб мого ґаздування відчуватимеш той самий затишок, що маєш тепер?
Жан лагідно всміхнувся до своєї Софі. Такої дружини, як у нього, немає на цілім світі. Красива інтелектуалка та ще й мудра. Мудрість не кожній жінці дається в такі ранні літа. А в Софійки є все для того, щоб почуватися поруч із нею щасливим. Він щиро не мав нічого проти того, аби писала. Ну, але як не хоче, то нехай сама вирішує, як розподіляти свій час.
– Сьогодні написала, щоб з Галичини надіслали нам нові записи народних пісень, а ще й музику до гопака, коломийки й козачка, – поділилась із чоловіком своїми новинами.
– Китайці в нашому місті вже і так українською балакають через тебе, – засміявся у відповідь. – А ще як гопак затанцюють, то я перед тобою здійму капелюха, моя королево.
– А що? І затанцюють. От побачиш.
– Навіть не сумніваюсь. Ні на краплину. Бо сам уже розмовляю українською і їм українські страви мало не щодня. До речі, що в нас сьогодні на обід начарувала моя ґаздиня? – поцікавився Жан, бо відчув легкий голод.
– Будуть борщик і вареники. Хотіла ще й голубців накрутити, та не встигала. Ми з Лю нині закінчили вишивання найбільшого рушника й трохи загубилися в часі. Замовила в Галичині ще нових взорів для вишиванок та кілька полотняних сорочок. Так що роботи взимку знову буде непочатий край, – легенько всміхнулась.
– Мусиш зазнимкувати, як Лю вишиває рушники і доїть корову. Бо колись таки поїдеш у той свій Львів і почнеш про це розповідати, а тобі знову не повірять.
– Ох, не повірять, – і собі засміялась жінка, підбігла до чоловіка, обійняла його за шию та й стала цілувати. – Ти правий, нині ж дістану фотоапарат. Давно я цього не робила. Але ж для історії нашої родини було би добре потрошку все знімати.
– Я вже бачу заголовки львівських газет: «Колишня феміністка й емансипантка тепер бавить дітей і готує для чоловіка борщі», «Софія Уден-Яблонська українізувала одного француза і цілий район китайців»… Твої співвітчизники луснуть від сміху та подиву. Колись ти про це напишеш найцікавішу свою книгу. А можливо, й цілий фільм змонтуєш зі всіх відзнятих тутешніх епізодів, – Жан навмисне потрошку підбурював дружину повертатись до її хобі, бо відчував, що глибоко в душі вона сумує за цим, хоч і старанно приховує свій сум. – І за що мені так пощастило на цьому світі? – чоловік міцно-міцно стиснув її в своїх обіймах і вкрив поцілунками у відповідь. – От нікому не віддам такого скарбу, – він притулився до дружини й укотре відчув, як у шаленому ритмі закалатало серце. Кожен проведений із Софі день був таким насиченим та різним, наче знову і знову пізнавав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Пані. Панянки», після закриття браузера.