Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

Суспільство як раціональний вибір?

Чи є щось більше, ніж індивідуальні раціональні підстави, на яких тримається сучасна економіка, що допомагає суспільству триматися купи й не розпадатися? Іншими словами, чи є людина (хорошим) членом суспільства тільки тому, що їй це вигідно, чи тут вплутані й якісь інші аргументи?

У пошуках відповіді на ці питання та в розумінні економічної антропології загалом далеко зайшов сучасник Сміта Девід Г’юм. У своїх роботах він звертався до ключових тем економічних інтересів, наприклад, походження суспільних норм, теорії користі й любові до себе, писав також і про відношення реальності й екстрараціональності. Зрештою, Сміт і Г’юм були близькими друзями й добре один одного розуміли.

Г’юм стає в опозицію до концепту суспільного договору, яку, наприклад, пропагував Томас Гоббс. Відповідно до цієї теорії людина «обмінює» свої свободи на суспільні норми так, що добровільно (раціонально) підкоряється суспільним правилам й разом з тим очікує, що інші зроблять те саме. Суспільство тримається купи на основі принципу любові до себе, тобто ідеться не більше, ніж про гедоністичний розрахунок. Г’юм не погоджується з цією теорією і пише:

Щодо цієї гедоністичної передумови можна тільки по праву заперечити, що всупереч загальному переконанню й незаангажованій точці зору для створення такого виняткового парадоксу неможливо обійтися без залучення філософії. Абсолютно байдужий спостерігач тут побачить почуття, як, наприклад, любов, дружба, співчуття, вдячність ... [які] складно відокремити від тих, що випливають з егоїстичних міркувань. ... Кожна така спроба [знайти в усьому любов до себе] видається марною і здається, що причиною цього є та сама любов до простоти, на свідомості якої вже не одне хибне припущення в філософії[721].

Тут знову з’являється аргумент, який пізніше використовує і Сміт. На думку Г’юма, нашою природою передбачено робити й прославляти вчинки, яким «навіть найбільш дикий політ фантазії не зможе приписати ані найменший натяк на любов до себе чи знайти хоч якийсь зв’язок з моєю актуальною корисністю»[722]. Нам закладено природою, що ми прославляємо вчинки, які взагалі не стосуються нашої особи чи нашої корисності і в часі, і в просторі. Г’юм переконаний, що пояснити те, чому ми вважаємо ці вчинки моральними й хорошими, хай вони й не мають нічого спільного з мірою нашої задоволеності, насправді дуже просто: ці вчинки резонують з нашим моральним чуттям (і аж ніяк не розрахунком). Приватне благо, як аргументує Г’юм, не може бути основоположним каменем суспільства.

Хоч ми й можемо навести багато прикладів, де «приватні інтереси дещо розходяться в інтенціях з інтересами суспільними, у цілій низці випадків вони розвиваються в кардинально протилежних напрямах. І все одно: ми визнаємо, що наші моральні почуття залишаються, навіть якщо вони не мають нічого спільного з нашими приватними інтересами»[723].

Що стосується любові до себе та приватної корисності, то Г’юм вважає їх винятковими й всепояснюючими емоціями, проте до корисності він додає і ширшу корисність, корисність суспільства: «Користь — дуже хороша річ, вона точно заслуговує на нашу увагу. Це очевидний факт, у якому ми щодня переконуємося на власному досвіді. Але чи корисна? Для чого? Звісно ж, для чиєїсь корисності. Але чиєї корисності? Точно не лише нашої: адже наші судження часто набагато ширші»[724].

Це ключова думка, яка нам допоможе зрозуміти й Смітове трактування співжиття в суспільстві. Г’юм вірив, що людські моральні почуття — це набагато сильніше й глибше сприйняття, ніж принцип корисності. (Емоційні) почуття набагато сильніші, ніж (раціональний) розрахунок. Норми людської поведінки існували ще до створення держави (держава їх, за Гоббсом, не створювала) і тому неможливо їх пояснити з позицій теорії суспільного договору. «З цієї причини нам доведеться заперечити теорію, яка в будь-яких моральних порухах вбачає принцип любові до себе», — підсумовує Г’юм[725]. Суспільна мораль — це чуття, тобто домінанта сприйняття, чуттєвості — і аж ніяк не раціональності. «На відміну від сучасних економістів Адам Сміт робить припущення, що якщо люди зважують різні альтернативи, які перед ними розкриваються, вони дуже сильно взаємно залежать одне від одного. Адже всім людям притаманні однакові пристрасті й почуття і вони можуть ототожнитися з іншими, які своєю поведінкою висловлюють їхні почуття»[726].

Г’юм услід за Аристотелем і Фомою Аквінським вважає людину zoon politikon, аргументуючи це тим, що людині природно бути частиною суспільства. Іншими словами, людина не тому раціонально «вибирає» членство в суспільному устрої, бо це завідомо принесе їй користь, а тому, що це заклала їй природа, людина такою народжується. Вона від природи більше тяжіє до добра, має сильне інгерентне суспільне (спів) переживання. «Усе, що сприяє благу суспільства, вимагає нашого визнання й згоди. Перед нами постає принцип, який багато в чому пояснює походження моралі»[727]. Цю рису він однозначно вважає «принципом природи людини»[728].

«Серце людини... ніколи не буде абсолютно байдужим до суспільного блага»[729], — пише Г’юм, а в іншому місці додає: «Жодна людська істота не може бути мені настільки чужою чи далекою, щоб стала мені ... абсолютно байдужою. Перевага має надаватися тому, що приносить користь суспільству чи самій людині»[730]. Мабуть, найкраще цю думку підсумовує Г’юм у цитаті: «Здається, що тяга до суспільного добра, до миру, гармонії й порядку в суспільстві ... завжди підключає і наші соціальні чесноти ... Принципи людяності й співчуття іншим так глибоко в’їдаються у наші почуття і так сильно на нас впливають, що здатні викликати в нас найрадикальніший осуд чи, навпаки, повну згоду з цим явищем»[731]. Знову виринає мотив, який ми знаємо від Адама Сміта, тобто мотив людини, якій залежить не на ній самій, а яка найсильнішими емоціями прив’язана до інших та до всього суспільства. Доречно буде ще раз зауважити, що Г’юм говорить не про раціональний розрахунок, а про почуття, що веде нас до суспільних цінностей. Г’юм заперечує раціональну обґрунтованість цих чеснот, як стверджує теорія суспільного договору.

Ані Сміт, ані Г’юм не погодилися б з тим, що суспільство засноване на гедоністичних принципах і на принципі раціонального вибору, як стверджують раціоналісти й теорія суспільного договору Руссо. Людська антропологія