Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Радянські війська завдали УПА в Польщі на межі 1944–1945 років важких втрат. У жовтні 1944 року на Перемиському передгір’ї вони знищили сотню «Хоми». Дещо пізніше був розгромлений холмський курінь «Юрченка» і завдяки захопленим документам арештовані кількасот членів і прихильників ОУН на Люблінщині. В березні 1945 року війська НКВС розбили в селі Струбовиськах у Бещадах сотню Данила Свістеля «Веселого», а в Мриголодах перебили вщент дві чоти з сотні «Залізняка». Ці операції дуже ослабили українське підпілля. В багатьох районах спроможними до дій залишалися тільки слабкі місцеві боївки СБ ОУН та самооборони.

Українське підпілля у Польщі в суворо таємній інструкції, датованій 18 жовтня 1944 року, наказувало:

Серед поляків розпускати чутки, що як хтось займе українське господарство, буде фізично ліквідований. Тих, хто не послухають, фізично ліквідувати, не виключаючи жінок і дітей. Серед українського населення вести агітацію проти виселень [...]. Гасло на сьогодні: «Ані один українець, ані українка не залишить своєї прадідівської землі!»[314]

Власне з цим наказом слід пов’язувати вбивства окремих польських сімей, які наприкінці 1944 і на початку 1945 року поверталися на власні господарства на Ряшівщині та Люблінщині. Враховуючи слабкість українських сил, то була справжня гра з вогнем.

У січні 1945 року почався черговий радянський наступ. Підрозділи Червоної Армії вирушили на Захід, що дозволило відновити конспіративну діяльність. Усе це супроводжувалося очікуваннями на перелом, який мав статися після очевидного вже для усіх краху Німеччини. Крім того, широкий загал не виключав також можливості початку Третьої світової війни. Навесні 1945 року польські партизанські загони здійснили низку збройних акцій. На новому прикордонні вони значну частину своєї активності спрямовували проти українців, причому їхні дії виходили далеко за межі «звичайних» актів відплати. По суті, різні польські збройні формування найбільш імовірно вирішили запровадити уживаний досі підрозділами УПА метод етнічних чисток. Саме з цим слід пов’язати хвилю брутальних нападів на українську людність між лютим і квітнем 1945 року від Любачева до Сяніка.

Під час цих операцій польські партизани неодноразово вщент спалювали та винищували цілі села й нещадно вбивали українців, які поверталися з примусових робіт у Німеччині. Ці вбивства коїли і загони, що постали після розпуску АК, і підрозділи націоналістичного підпілля та БХ, і формування, підпорядковані урядові Люблінської Польщі. Чимало вбивств також були справою рук банд грабіжників. Немає жодного сумніву, що ці злочини скоїли поляки, — адже про це свідчать навзаєм незалежні польські, українські та радянські документи. Хоча деякі з цих акцій виразно мають характер прямої відплати, проте єдиним обґрунтуванням значної їх частини є прагнення змусити українців утекти з теренів нової Польщі, можливо, навіть аж за Збруч.

Мабуть, найвідоміша з-поміж цих подій трапилася в Павлокомі. В січні 1945 року з Павлокоми були викрадені та вбиті дев’ять поляків. Деякі дослідники сумніваються, що за цим стояли українці, вказуючи на відсутність у цьому районі підрозділів УПА. Проте убивство кількох людей можна було легко вчинити силами окремої боївки ОУН, а одна з них навіть квартирувала в самій Павлокомі. Польське підпілля зажадало звільнення викрадених (або принаймні видачі їх тіл), пообіцявши в іншому випадку помститися. Однак ця вимога не була виконана, і 5 березня 1945 року постаківський партизанський загін Юзефа Бісса «Вацлава», зміцнений членами місцевої самооборони, увірвався до села. Чоловіків розстріляли на цвинтарі, частину жінок і дітей прогнали, наказавши їм тікати «за Збруч», проте частину замордували у власних домівках. Згідно з наявним поіменним списком жертв, тут імовірно загинули понад триста осіб. Групу українців також убили в сусідньому Динові. В 2006 році в Павлокомі відбулися траурні урочистості за участі президентів Польщі та України.

То був щойно початок убивств. 5 березня в Ольшанах розстріляли дванадцятьох українців, їхні тіла вкинули в воду, а саму акцію назвали «водохрещем». 6 березня в Лубному були вбиті двадцять три, а за іншими даними, навіть вісімдесят українців. Тіла замордованих вкинули до колодязя. 15 березня під час нападу на Рушельчичі загинули тринадцять осіб (у тому числі шестеро дітей). 27 березня в Скопові були замордовані близько шістдесяти українців і поляків. 11 квітня було водночас вчинено дві бійні — в селах Березка і Бахів. «Наступного дня, — згадував член ОУН Іван Кривуцький, — 12 квітня, на місці злочину я уклав список жертв. У Березці я записав 187 осіб, а в Бахові — 95. Між ними було шестеро немовлят, а одна убита дитина мала шість днів»[315]. Того ж дня в Мацьковичах були замордовані двадцять вісім українців, а в Сівчині — близько п’ятнадцяти. Через кілька днів, 15 квітня, в Волі Кривецькій полягли двадцять сім українців, а в Малковичах створений після розпуску БХ польський партизанський загін вчинив справжню бійню, позбавивши життя сто шістнадцять осіб. Польські дії в цьому регіоні вояк АК Стефан Домбський описує так:

Наші операції були якісно подібними до українських. Не було в таких акціях жодного змилування, жодного пардону. Я не міг також нарікати на своїх товаришів по зброї. Особливо «Твердий», котрий мав особисті порахунки з українцями, перевершував самого себе [...]. [Він] кидався на скам’янілих від страху українців і різав їх на шматки. З неймовірною вправністю він розпорював їх черева чи підтинав горлянки [...]. Несамовито сильний, він часто замість ножа використовував звичайну столову ляду, якою розколював черепи, наче то були маківки[316].

В Любачівському повіті сіяв смерть урядовий 2 окремий оперативний батальйон Внутрішніх Військ. У лютому 1945 року його вояки замордували в Кобильниці Руській від тридцяти до шістдесяти осіб. Відтак цивільні українці загинули від їхніх рук у березні, найбільше в Старому Люблинці та Ґорайці, де лічба жертв перевищила сотню.

Чимало вбивств скоїв підрозділ польського націоналістичного підпілля під командуванням Юзефа Задзерського «Волиняка». Тільки в Пискоровичах 18 квітня 1945 року цей загін замордував понад сто двадцять, а за іншими даними, навіть близько трьохсот українців. Ось як це описувала мешканка Пискоровиць Марія Ожга:

З самого ранку оточили село та школу. До школи увійшли, як кажуть очевидці, четверо чоловіків у масках, котрі вбили тих, хто перебував у школі. Згідно зі списком [...] загинуло 180 чоловік. Врятувалися, правдоподібно, кілька (хлопчик Шикула сховався під стелею, дівчина Сорока вціліла під звалищем трупів). Крім того, вбивали втікачів. Багато людей загинули понад Сяном. Там влаштували полювання на недобитків. Декого застрелили в селі при обійстях. Українці, які опинилися в Пискоровичах, мали виїжджати [на Україну] наступного дня[317].

Дещо раніше, в лютому 1945 року, в Лежайську підрозділ