Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

— Вибачте, дядю Ваню. Справді, часу нема зовсім. Ще трохи — біда. Тобто, — запнулася я, — біда вже. Ви казали, можу прийти, як погано стане. Уперше прийшла, ви ж знаєте. Бо погано зовсім і навряд чи краще буде.

Баркас відсунув блюдце. Лице далі здавалося добрим, лиш очі виказували — стали раптом холодними.

— Кажи.

Фразу прокрутила з кілька десятків разів, поки бігла сюди.

— Я наробила такого... Дядю Ваню, я людину вбила.

Випалила відразу, щоб відрізати собі шлях назад, махом спалити мости.

Баркас не здивувався. Тут, у Воркуті, когось убивають щодня. А чоловіка, який половину життя провів за ґратами й колючим дротом, такою новиною тим більше не заскочиш, навіть не завжди зацікавиш. Але цікавість усе ж в очах блиснула.

— Кажи, — повторив. — Коли, кого, за що.

— Годину тому, може — трохи більше. За що? Чіплявся, погрожував, хотів зґвалтувати й зробив би це. Ґвалтував би потім щодня, я б повісилася чи ще щось зробила з собою.

— Хто?

— Це найстрашніше, дядю Ваню. Офіцер він, емдебешник. Капітан.

— Хто?

— Смоляков... Капітан Смоляков.

— Чув про такого. Звірюга скажена, без царя в голові, навіть без товариша Сталіна. Як упорала його?

Я вклякла. Чомусь про спосіб убивства, який назву, не подумала. Відповіла не відразу, розуміючи: само по собі це вже викличе підозру. Баркас не квапив, і я вирішила: спишеться на мої нерви й переляк.

— Застрелила. У нього ж пістолет, він погрожував...

Старий подався трохи вперед.

— Іди ближче, Домцю. Щось запитаю тихенько.

Навіть якби відчувала підступність — усе одно б послухалася.

Нахилилася через стіл.

Мить — суха, чіпка, міцна рука стиснула шию, сильно надавила, притиснула до поверхні. Не встигла злякатися, навіть не скрикнула: Баркас уже стояв наді мною, біля ока побачила вістря ножа.

— Страх загубила, сучко? — процідив старий, скидаючи маску домовика й показуючи себе справжнього. — До кого прийшла, галушко полтавська? Забула? Чи нагадати? Я Ваня Баркас, і не бреши мені, тварюко! Убила, кажеш?

— Убила... Дядю Ваню... Правда...

— Довго думала, як відповісти. Стріляла вона! Ти дихаєш через раз, доходяга! Забрала вона ствол у лягавого! Батькові покійному на тому світі розкажеш, мамку ще гукни! Убила вона! Насправді для чого приперлася? Хто послав, ну?!

— Ніхто! Сама! Він правда мертвий! Під ліжком у мене!

— Кажи!

— Я його...

— Ще слово брехливе — баньки виколю! Ну!

— Остап! — видихнула нарешті, не маючи сил опиратися.

Баркас послабив хватку, відвів руку з ножем.

— Отак. Який Остап, де взявся? Кавалер?

— Ні... Тобто... не знаю... — З переляку я зовсім заплуталася, кожним словом риючи собі й своєму рятівникові глибоку яму. — Він прийшов...

— Прийшов і замочив лягавого?

— Я ховала його в себе. Остапа.

— Молодця. Отак би відразу.

Старий пустив мене, повернувся на місце. Я розпрямилася, витерла сльози, знову побачила перед собою затишного домовинка.

— Чому ховала? Він із наших чи як? Посварився з законом, чимось не догодив?

— З табору втік, дядю Ваню. — Вигадувати щось інше після нападу вже не мала сил. — Недавно буза була на одному з пунктів, нас попередили про обережність, ще трошки чула краєм вуха.

— Ходили чутки, — кивнув Баркас. — Люди нюхають, чи правда. Якої він масті, Остап твій?

— Не знаю. — Упевненість поволі поверталася. — Дядечку Ваню, дорогенький, не про масті зараз мова. Яка, в біса, різниця, коли цей Остап завалив чекіста? За вашими законами, чоловік хорошу, правильну справу зробив. Його захистити треба. І мене разом із ним.

— Для того прийшла?

— Для того.

— Чого хочеш?

— Допоможіть позбавитися трупа. Це найперше. Не можу я його під ліжком у себе тримати! Витягнути й залишити десь поруч — теж. Капітан гармидер здійняв, горлав, були ті, хто чув. Почнуть питати, дуже швидко на мене вийдуть. Не хочу, дядечку, не хочу...

— Тихо, тихо. — Баркас легенько похлопав мене по руці. — Замочити лягавого — це, правда, гарне діло. Тим більше — Смолякова. Наш брат, чесний фраєр, до його чекістських інтересів жодним боком. А він, падло, тягає блатних до себе під різними приводами й там, сука, кишки на кулак намотує. Краю не бачить, давно напрошувався. Бач, як вийшло, а кажуть — Бога нема. Брешуть, Домцю, брешуть. — Він відкинувся на спинку стільця. — Обіцяв твоїм не дати тебе образити. Моє слово — закон, кремінь. Ти мені ще за Остапа свого скажи.

— Не мій він...

— Скажи, дитино, скажи.

Я приречено зітхнула.

— Просити хотіла. Потім, як із капітаном вирішиться... Остап — збіглий. Йому б довідку яку, папірець із печаткою, щоб із Воркути вибратися. Ви ж можете таку роздобути.

— А ти, галушко полтавська, знаєш забагато.

— Нічого я не знаю. Думаю собі. Крім вас, дядю Ваню, у цих краях хіба міліція чи відомство покійного Смолякова такий папір намалює. Більше ніколи ні про що не проситиму. Моє слово теж міцне, повірте.

— Не вірив би, не сидів би тут із тобою, малою — дурною. — Баркас побарабанив пучками по столу. — Рішення моє таке, Домцю. Йди додому, сиди, носа не висовуй. Хто захоче зайти — придумай хворобу. Пришлю до тебе Валета, з ним будуть люди. Що казатимуть — усе слухай, що робитимуть — дивись і мовчи. Поки це, далі видно буде. Остап той мене дуже цікавить.

На тому розмова скінчилася.

Пошкодувала дуже скоро, що Остапом утікача назвала, а не Данилом. Вирішила собі: нехай Остап. Так безпечніше, ніж справжнє ім’я.

Знала б, як помилилася.

8

Посланці від Вані Баркаса прийшли, коли зовсім стемніло.

Першим ковзнув рудий вертлявий чоловічок із двома залізними фіксами в роті й татуйованими кистями — Валет. Назвався мені, потім — Данилові. Далі не відбулося нічого надзвичайного, усе минуло швидко й злагоджено. Валет став рачки, зазирнув під ліжко, реготнув, прошипів:

— Хана мусорку. — Потому став на рівні, звелів: — Витягайте.

Поки ми з Данилом вовтузилися, рудий вийшов і скоро повернувся в супроводі трьох мовчазних суворих блатарів. Вони вже приготували великий мішок, пошитий вручну. Спритно й звично, мовби займалися цим щодня, запхали туди