Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Вона обернулася, щоб подивитися, як Джесс біжить нагору, перестрибуючи дві сходинки одночасно. «Класні сідниці!»

  Розділ 12

Уранці в четвер, за кілька хвилин до дев’ятої, Шеллі закрив програму кінних перегонів і почав нетерпляче тупцяти у приймальні Маршала Стрейдера. Після сеансу на нього чекав чудовий день. Спершу він трохи пограє в теніс із Віллі та його дітьми — ті саме приїхали додому на великодні канікули. Вони вже так добре грали в теніс, що їхні зустрічі з Шеллі не можна було назвати тренуваннями — то швидше були повноцінні турніри. Відтак вони пообідають у клубі, що належить Віллі: лангустини, засмажені на грилі з вершковим маслом та анісом або ж суші з крабовим м’ясом. А тоді вони з Віллі поїдуть до Бей Медоуз на кінні перегони — їх цікавив шостий забіг. Тінґ-а-лінґ — конячка, що належала Віллі та Арні, мала змагатися за кубок Санта-Клари. («Тінґ-а-­лінґ» — так називалася гра в покер, що найбільше подобалася Шеллі: гра на п’ять карт із високим і низьким банком, у якій шосту карту можна було придбати за двісті п’ятдесят доларів наприкінці гри.)

Коли йшлося про мозкоправів, Шеллі не мав особливих сподівань. Однак поряд із Стрейдером він почувався досить комфортно. Попри те, що він ще не почав відвідувати сеанси, той уже встиг добряче йому допомогти. Коли Норма, отримавши його факси, того ж вечора повернулася додому (ця жінка справді його кохала), вона так раділа, що їм не доведеться розлучатися, що відразу кинулася в обійми Шеллі та потягнула його до спальні. Вони знову заприсяглися: Шеллі пообіцяв докладати всіх зусиль, аби психотерапія пішла йому на користь і допомогла попрощатися з азартними іграми, а Норма сказала, що даватиме йому вихідний від своїх «сексуальних атак».

«Тепер мені треба пройти курс психотерапії з цим лікарем Стрейдером — і я вільний, — міркував Шеллі. — А може, тут є ще якась перевага? Має щось бути! Оскільки мені доведеться змарнувати трохи часу — імовірно, кілька годин, аби Норма (і мозкоправ) були задоволені, чи не дасть цей хлопець трохи користі й мені самому?»

Двері відчинилися. Вони познайомилися, потисли одне одному руки, і Маршал запросив його до кабінету. Шеллі заховав програму перегонів між сторінками газети, зайшов до кімнати й почав вихваляти все, що бачив довкола себе.

— Непогана колекція скла, доку! — Шеллі жестом показав на шедеври Маслера. — Мені подобається та велика оранжева штукенція. Можна до неї торкнутися?

Шеллі вже підвівся, і коли Маршал жестом показав йому, щоб він почувався як удома, той погладив «Золоте кільце часу».

— Круто! Дуже заспокоює! Б’юся об заклад, що чимало ваших пацієнтів хотіли б забрати цю красу додому. А її зазуб­лені краї — знаєте, це нагадує мені верхівки мангеттенських хмарочосів! А оті келихи? Старі, еге ж?

— Дуже старі, містере Меррімен. Їм понад двісті п’ятдесят років. Вони вам подобаються?

— Гм, я люблю старе вино. А от щодо старих келихів нічого не знаю. Мабуть, дорогі?

— Важко сказати. Навряд чи зараз є великий попит на античні склянки для шері. Гаразд, містере Меррімен… — Голос Маршала став більш формальним — у такому тоні він зазвичай розпочинав усі сеанси. — Прошу сідати. Почнімо.

Шеллі востаннє погладив оранжеву кулю і сів на місце.

— Я майже нічого про вас не знаю, за винятком того факту, що ви були пацієнтом лікаря Панде. Крім того, ви повідомили секретареві інституту, що маєте негайно зустрітися зі спеціалістом.

— Знаєте, не щодня в газетах пишуть про те, що твій психотерапевт був мерзотником. У чому його звинувачують? Що він мені заподіяв?

Маршал спробував узяти сеанс під свій контроль:

— Чому б нам не піти трохи іншим шляхом? Для початку стисло розкажіть про себе та причини, які змусили вас звернутися до лікаря Панде.

— Тпру-у, доку. Мені треба зосередитися. «General Motors» не публікує оголошення про те, що з вашою автівкою щось негаразд без уточнення, у чому насправді полягає проблема. Адже власник не має здогадуватися про це самостійно, чи не так? Вони зазначають, що є проблема з системою запалювання, бензонасосом чи автоматичною коробкою передач. Може, спочатку ви розповісте мені про «дефекти» психотерапії лікаря Панде?

На якусь мить Маршал остовпів, але швидко себе опанував. «Це не звичайний пацієнт, — нагадав він собі, — це експериментальний випадок, перше “відкликання пацієнтів” в історії психотерапії». Якщо треба бути більш гнучким, він це робитиме. Маршал пишався своєю здатністю відчувати суперника ще зі студентських часів, коли виконував у команді роль захисника. «Бажання містера Меррімена дізнатися більше слід поважати, — вирішив він. — Гаразд, я зроблю поступку… але це востаннє».

— Що ж, містере Меррімен, це справедливе зауваження. Інститут психоаналізу переконаний, що лікар Панде часто використовував інтерпретації, що є ідіосинкратичними та абсолютно безпідставними.

— Не зрозумів.

— Перепрошую. Ідеться про те, що він пояснював поведінку пацієнтів за допомогою диких і небезпечних інтерпретацій.

— Я все одно не втямив. Яку поведінку? Наведіть якийсь приклад.

— Гм, скажімо, те, що всім чоловікам притаманне прагнення гомосексуального возз’єднання із власним батьком.

— Що?

— У них може виникати бажання увійти в тіло батька і злитися з ним.

— Ого! У тіло батька? А ще що?

— Таке бажання може перетворитися на джерело дискомфорту й негативно вплинути на дружні стосунки з іншими чоловіками. Це вам ні про що не нагадує, містере Меррімен, ви ж бо працювали з лікарем Панде?

— Авжеж, авжеж. Починаю згадувати. Давно було, тож я вже й забув. Скажіть-но: це правда, що людина ніколи нічого не забуває? І все зберігається у спеціальному сховку — все-все, що з нею будь-коли траплялося?

— Так, — кивнув Маршал, — ми називаємо це підсвідомістю. А тепер розкажіть мені все, що вам вдалося згадати про вашу терапію.

— Тільки це — що мені хотілося б зробити з батьком.

— А як щодо ваших стосунків із іншими чоловіками? Маєте якісь проблеми?

— І то великі, — Шеллі ще блукав манівцями, але попереду вже жевріло світло. — Великі, жахливі проблеми! Скажімо, після того, як компанія, в якій я працював, збанкрутувала, я почав шукати роботу — і щоразу, коли я йду на співбесіду (а її зазвичай проводять чоловіки), все летить під три чорти!

— Що ж трапляється під час співбесіди?

— Я завжди все псую, і це мене дуже засмучує. Гадаю, це можуть спричиняти всі ці несвідомі штуки з батьком.

— Як сильно ви засмучуєтеся?

— Дуже сильно. Як ви зазвичай це називаєте? Ага, паніка. Пришвидшується дихання і таке інше.

Шеллі помітив, що Маршал робить нотатки, і зрозумів, що він на правильному шляху.

— Атож, паніка — кращого терміна й не добереш. Не можу перевести подих. Пітнію, як ненормальний. Інтерв’юери дивляться на мене, мов на божевільного, і, мабуть, гадають: «Як цей хлопак збирається продавати нашу продукцію?»

Маршал занотував і це.

— Так і є — інтерв’юери намагаюся якомога швидше мене позбутися. Я так нервуюсь, що й вони починають робити те саме. Тому мені вже давно не вдається знайти роботу. Є ще дещо, доку, і це гра в покер… Я вже п’ятнадцять років граю з одними й тими самими хлопцями. Товариські партії, але ставки зависокі — можна програти купу грошей. Наша розмова конфіденційна, чи не так? Тобто,